Відео відкрилося тремтливим темним кадром. Камера стояла низько, ніби планшет сховали за меблями чи квітковим горщиком. Спершу були видні лише край дивана, ніжка журнального столика й частина стіни. Потім у кадр увійшов Назар.
Оксана впізнала їхню вітальню. Ту саму, де вона складала білизну, де Мирослава гралася в хованки, де колись стояла новорічна ялинка. Слідом з’явилася Влада. Не в строгому костюмі психологині, а в домашньому легкому одязі, з розпущеним волоссям. Назар підійшов до неї ззаду, обійняв за талію й поцілував у шию.
Залою прокотився приглушений шепіт.
Оксана завмерла. Вона знала про іншу жінку, але побачити її у своєму домі, поруч із чоловіком, у просторі, який ще недавно вважала сімейним, виявилося майже фізичним болем.
Кравець повернувся до Назара з виразом жаху: йому явно не розповідали всього. Влада в залі опустила голову й спробувала сховати обличчя за волоссям.
На записі пролунав її голос:
— Ти впевнений, що все пройде як треба? Твоя дружина може почати чинити опір.
Назар засміявся.
— Оксана? Вона? Вона надто звикла слухатися. Нічого вона не зробить. Гроші вже виведені, майже все переведено туди, де вона не дістане.
Оксана вчепилася в край столу. Мороз поруч випростався, не відриваючи очей від екрана.
— Ти перевів усе? — спитала Влада на записі.
— Достатньо, щоб вона не змогла найняти нормального адвоката. Решта піде на твій рахунок пізніше, коли дім буде моїм.
У залі стало так тихо, що було чутно, як хтось різко втягнув повітря.
Відео тривало. Назар сів на диван, притягнув Владу до себе, і вона вмостилася поруч, ніби господиня цього дому.
— А дівчинка? — спитала вона. — Вона ж тягнеться до матері.
— Діти звикають до того, що їм дають, — ліниво відповів Назар. — Новий планшет, подарунки, розваги. За місяць вона сама проситиметься до мене. А ти станеш для неї прикладом нормальної жінки, не такої затурканої й жалюгідної.
Оксана почула приглушений схлип — це заплакала Мирослава. Дівчинка стояла біля секретаря й дивилася не на екран, а в підлогу. Вочевидь, вона вже чула це раніше, коли записувала, але тепер слова батька ранили її знову.
— Вимкніть! — Назар схопився. — Це підробка! Це особистий запис!
— Сядьте, — наказав суддя.
— Я сказав, вимкніть!
Він рвонув до секретаря, але пристави перехопили його раніше. Один заламав йому руку, другий відтіснив від столу. Назар смикався, намагаючись вирватися.
— Продовжуйте, — сказав суддя крижаним голосом. — Я хочу почути все…
