Наказ порушили саме в тій частині, яку Богдан обумовив окремо. Оксана сиділа з Мілою в кімнаті персоналу й умовляла її з’їсти хліб із маслом, коли на порозі з’явилися троє чоловіків. Побачивши наручники в руці Кирила, вона відразу зрозуміла, навіщо вони прийшли.
Мати обережно вивільнила пальці доньки зі складки своєї форми, присіла перед нею й узяла маленьке обличчя в долоні. Вона сказала, що мусить ненадовго піти й скоро повернеться. Міла перевела погляд з її очей на метал, потім на нерухоме обличчя начальника охорони й почала дихати надто часто.
Оксана повторила, що йдеться лише про розмову. Кирило підняв наручники, і вона сама простягла руки, намагаючись не показати страху. Замок клацнув коротким звуком — звуком, який Міла запам’ятала значно краще за будь-які подальші пояснення.
Дівчинка кинулася до матері, обійняла її коліна й закричала, що мама нічого не робила. Вона просила не забирати її, чіплялася пальцями за тканину й виривалася з рук молодого охоронця, якому наказали віднести її вбік. Іграшковий кролик упав на підлогу, а Оксана не могла навіть нахилитися: зап’ястки вже були скувані.
Сльози падали з материного обличчя просто у волосся Міли. Оксана просила доньку дивитися на неї, бути сміливою й вірити обіцянці, що розлука триватиме недовго. Потім її вивели в коридор, і біля самого порога вона озирнулася, намагаючись утримати в пам’яті останній вираз дитячого обличчя.
У дальньому кінці галереї, в тіні аркового вікна, стояв Богдан. Він бачив усе й одразу зрозумів: хтось або знехтував його розпорядженням, або навмисно вибрав момент, коли дитина опиниться поруч. Розбиратися слід було негайно, але Оксана вже йшла повз нього між двома охоронцями.
Вона зупинилася й подивилася просто на господаря. У її погляді не було благання; лише біль і твердість людини, в якої відібрали можливість захистити доньку. Оксана поклялася життям Міли, що нічого не додавала в келих.
Богдан не відповів. Шість доказів, як і раніше, височіли перед ним стіною, однак ця клятва різала глибше, ніж усі документи Кирила. Оксану повели, а Міла, втративши сили, обм’якла на руках у молодої покоївки.
Богдан підійшов, підняв із підлоги плюшевого кролика й простягнув дівчинці. Вона мовчки забрала іграшку, сховала обличчя в чужому плечі й навіть не глянула на нього. У цю мить він зрозумів, що деяких ран завдають не пострілом: їм досить клацання наручників і останнього материного погляду…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
