Туман повільно повз із води й огортав старі склади сірими смугами. Ліхтарі вздовж причалу здавалися розмитими жовтими плямами, а біля сьомого пірса стояв чорний вантажний корабель із працюючими двигунами. Глуха вібрація проходила бетоном, нагадуючи, що до відплиття залишаються лічені хвилини.
Богдан поділив людей на три групи. Остап із вісьмома бійцями обійшов склад із півдня, щоб перекрити дорогу до трапа. Данило з шістьма піднявся на дах сусідньої будівлі, а Богдан, Кирило й ще десятеро людей рушили до головного входу.
Вони йшли без світла, тримаючись уздовж цегляної стіни. Богдан чув власне дихання й ледь помітний скрип іграшкового кролика, якого засунув за пояс, щоб звільнити руки. Кожен крок повертав його до того лікарняного коридору трирічної давнини, коли він теж поспішав і все одно запізнився.
Усередині складу Роман стояв біля дерев’яного столу, поглядаючи на годинник. Поруч із ним і біля проходів перебували озброєні спільники. Оксана була прив’язана до стільця в дальньому кутку, її волосся впало на обличчя, а навпроти кремезний охоронець тримав Мілу, затуляючи їй рот рукою в рукавичці.
Третій заручник лежав біля стіни. Руки й ноги Степана були зв’язані, біля скроні темнів слід від удару, але груди все ще слабо здіймалися. Керуючого доправили на склад, бо залишати його живим у маєтку було небезпечно, а підроблене зізнання не гарантувало мовчання.
Один зі спільників сказав, що корабель відійде за п’ятнадцять хвилин. Цього вистачало, щоб провести бранців трапом і зачинити вантажний відсік. Роман відповів коротким кивком, хоча пальці, що лежали на столі, видавали напруження.
Остап без шуму знешкодив двох вартових біля задніх дверей і повідомив про готовність. Данило зайняв позицію над розбитим верхнім вікном, звідки бачив майже всю залу, але дитину частково закривав чоловік, який її тримав. Богдан дочекався підтвердження обох груп і вдарив плечем у головні двері.
Стрілянина почалася ще до того, як стулка розчинилася повністю. Двоє спільників Романа впали в перші секунди, третій укрився за ящиками й відповів кількома пострілами. Один із бійців Богдана дістав поранення в плече, Кирило придушив вогонь, і група встигла зайти всередину.
Оксана сіпнулася на стільці, побачивши Богдана, але не закричала. Вона дивилася тільки на Мілу й намагалася самими очима змусити доньку стояти нерухомо. Дівчинка перестала плакати; над рукавичкою викрадача виднілися лише широко розплющені очі.
Роман відступив до центру зали й наказав усім зупинитися. Його пістолет повернувся в бік Міли, а чоловік, який тримав дитину, притиснув ствол до її скроні. Богдан підняв руку, і зброя за його спиною змовкла так різко, що тиша, яка настала, здалася твердою.
Данило тримав викрадача на прицілі, але кут залишався надто небезпечним. Маленьке тіло майже повністю перебувало на лінії вогню, і навіть досвідченому стрільцеві бракувало певності. Богдан не збирався ризикувати життям Міли заради швидкого пострілу.
Він повільно опустив власний пістолет і звернувся до кузена на ім’я. Голос рознісся бетонною залою спокійно, хоча серце билося так сильно, що біль віддавався в горлі. Богдан попросив Романа дивитися тільки на нього й запропонував обмін: мати й дитина виходять, а він залишається замість них…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
