Олег Даниленко ще кілька секунд тримав телефон біля вуха після того, як виклик завершився. У кабінеті окружного командування було тихо: на столі лежали папки, на стіні рівно цокав годинник, за дверима черговий перемовлявся з кимось упівголоса. Усе виглядало так, як має виглядати у звичайний робочий день. Але для нього звичайний день закінчився на словах матері.
«Лють левиці».
Ця фраза зірвала з нього все, що роками тримало обличчя командира нерухомим. Холоднокровність, вивчену витримку, звичку спершу уточнювати, потім діяти — усе відступило перед одним простим знанням: мати не вимовила б цих слів, якби біда не торкнулася самої серцевини родини.
Він схопився так різко, що важке крісло вдарилося об стіну й перекинулося. Ад’ютант, який зазирнув до кабінету, зблід уже від самого вигляду його обличчя.
— Тривога, — сказав Даниленко. Потім голос зірвався на рик: — Негайно підняти військову поліцію округу. Повне спорядження. Машини до штабу. За п’ять хвилин вирушаємо.
— Товаришу генерал-лейтенанте, пункт призначення? — спитав ад’ютант, намагаючись водночас записувати й застібати планшет.
— Бронетанкова дивізія.
— План операції?
Даниленко зупинився біля дверей і повільно повернув голову. У його погляді було стільки люті, що ад’ютант мимоволі зробив крок назад.
— План один: прорватися до зали для зустрічей. Усіх, хто спробує завадити, затримати на місці. Накази передати негайно.
Штаб миттєво ожив, як розворушений вулик. Коридорами побігли люди, грюкали двері, дзвонили телефони, завили сирени. Бійці військової поліції вискакували з казарм, на ходу застібаючи спорядження. Двигуни бронемашин і тактичних автомобілів один за одним заревли у дворі.
Даниленко сів у чорний штабний автомобіль. Він не питав, чи встигли оформити папери, чи відкрили маршрути, чи попередили пости. У такі хвилини формальності ставали другорядними. Перед очима стояло обличчя матері, і він уперше за багато років боявся не за операцію, не за людей під командуванням, не за честь посади, а за жінку, яка в дитинстві вчила його зав’язувати шнурки й ніколи не просила про допомогу без крайньої потреби.
Колона вилетіла з двору. Сирени розірвали вулиці. Машини йшли щільною лінією, минаючи повороти з такою швидкістю, що водії на дорогах притискалися до узбіч ще до того, як устигали зрозуміти, що відбувається. Даниленко дивився вперед, не кліпаючи. Поруч ад’ютант намагався зв’язатися з черговими частини, але відповіді були невиразні, розгублені, потім зв’язок почав уриватися.
— Вони не розуміють, що відбувається, — сказав ад’ютант.
— Скоро зрозуміють, — відповів Даниленко.
На КПП дивізії вартові побачили колону надто пізно. Спершу їм здалося, що це позапланове навчання. Потім вони помітили швидкість, щільний стрій машин, номери штабного автомобіля й бійців у повному спорядженні. Один із солдатів потягнувся до рації, другий розгублено ступив до воріт.
— Відчинити! — передали по гучномовцю.
Ворота почали розходитися повільно, надто повільно. Передня машина різко скинула швидкість, але не зупинилася. Метал заскреготів, стулка зірвалася з кріплення й ударилася об стовп. Люди на посту відскочили вбік. Через утворений проріз колона ввірвалася на територію частини.
Солдати, зайняті своїми справами, завмирали, озиралися, кидали інструменти, папери, кухлі. Ніхто не розумів, звідки взялася ця сталева хвиля і чому вона йде просто до будівлі зали для зустрічей. Машини зупинилися майже одночасно, з вереском гальм. Дверцята розчахнулися. Бійці військової поліції висипали назовні й за лічені секунди оточили входи.
Владислав Кравець саме збирався вийти з будівлі. Він іще всміхався, іще відчував на собі покірну тишу зали, іще думав, що все закінчилося на його користь. Побачивши бійців, бронемашини й штабний автомобіль із генеральськими знаками, він спершу не повірив власним очам.
Задні дверцята автомобіля відчинилися. Із машини вийшов Олег Даниленко. Форма на ньому була бездоганна, але обличчя здавалося висіченим із каменю. Жодна людина на майданчику не наважилася вимовити слово. Чути було тільки, як десь остигає мотор і клацають затвори зброї в оточення.
Даниленко йшов до входу повільно. Не тому, що не поспішав, а тому, що кожен рух тепер був підпорядкований зусиллю не зірватися одразу. За ним ішли бійці. Кравець машинально спробував витягнутися й піднести руку до скроні.
— Товаришу генерал-лейтенанте… — почав він.
Даниленко пройшов повз, навіть не глянувши на нього. У цій мовчазній байдужості було більше загрози, ніж у будь-якому крику. Кравець завмер із піднятою рукою, відчуваючи, як холод піднімається від п’ят до горла.
Генерал увійшов до зали. Його чобіт наступив на розмазаний крем, але він цього не помітив. Погляд одразу знайшов Марію Савеліївну: вона сиділа на підлозі, брудна, з розбитою коробкою від торта поруч, і тримала на колінах закривавлену голову Назара. У цю мить обличчя Олега Даниленка змінилося так, що навіть бійці за його спиною мимоволі затримали подих…
