— Павло казав, що все сховане нагорі, під балкою, — промовила вона. — Ластівка вже два тижні кличе мене туди. Досить боятися. Сьогодні піднімуся.
Лариса сплеснула руками.
— На ніч дивлячись? Драбина ж гнила!
— Завтра буде пізно.
— Тоді ходімо разом.
— Ні, Ларо. Повертайся до онуків. Це наша з Павлом справа, і завершити її я маю сама. За мене не бійся.
Подруга пішла, раз у раз озираючись. Маша взяла ручний ліхтар, накинула стару робочу куртку й ступила за поріг. Подвір’я вже потонуло в темряві. У хліві стояло звичне тепло, пахло сіном і молоком. Ластівка провела господиню поглядом до самої драбини й несподівано стихла, ніби зрозуміла, що її нарешті почули.
— Зараз подивлюся, куди ти мене кликала, мила.
Марія Степанівна погладила рудий бік, підняла ліхтар і наблизилася до чорного лазу. Розсохла драбина жалібно заскрипіла, щойно вона перенесла на неї вагу. Жінка обома руками вчепилася в щаблі й почала підійматися.
Кожен крок давався повільно. Дерево під ногами потріскувало, щаблі хиталися й ніби попереджали, що наступний може не витримати. Маша завмирала, переводила подих і обережно тяглася вище. Серце калатало так сильно, що стукіт віддавався у скронях.
— Господи, допоможи дійти, не дай оступитися, — шепотіла вона.
Унизу неспокійно переступала Ластівка. Почувши, як вона тупцює в стійлі, Маша зібралася з силами й подолала останні щаблі. Голова жінки з’явилася над краєм лазу.
З горища війнуло сухим сіном, застояним пилом і різким звіриним запахом. Марія Степанівна підняла ліхтар. Тьмяне коло світла поповзло під низьким дахом, вихоплюючи товсті балки, сиву павутину, навалене сіно й старий мотлох по кутках.
У дальньому кутку раптом спалахнули два зелені вогники. Маша сіпнулася, ледь не впустила ліхтар і завмерла на драбині…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
