Життя без прикрас— Безнадійним його не назвеш, — сказав Максим.
— Я це вже зрозумів, — тихо відповів Мельник.
— Тоді навіщо знадобився я?
— Хотів перевірити себе. Раптом через історію Дружка я бачу тут те, чого немає.
Максим подивився на нього.
— Помилитися ви можете й зараз. Передбачити, яким виросте цуценя, ніхто не зуміє. Але відмовлятися від нього через це немає потреби. Треба знайти для нього таке життя, у якому йому буде добре.
Мельник замислився.
— Службовим собакою він, може, ніколи не стане.
— І що з того?
На відповідь довелося чекати. Потім Мельник неголосно сказав:
— Раніше це для мене вирішувало все.
Максим підвівся.
— А зараз?
Мельник подивився на Барсика.
— Мабуть, уже не все.
Перед від’їздом Максим вивів Дружка до машини. Біля воріт їх наздогнав господар розплідника.
— Гончарю. — Максим обернувся. — Я ж так і не попросив пробачення.
Максим чекав мовчки.
— За Дружка, — продовжив Мельник. — За те, що з ним робили. І за мене: я бачив у ньому лише одну несправну лапу.
Максим спочатку подивився на пса, потім на Мельника.
— Минулого вибаченням не змінити.
— Розумію.
— Зате те, як ви поводитиметеся з Барсиком і з тими, хто з’явиться після нього, ще може щось змінити.
Мельник повільно кивнув. Максим відчинив дверцята автомобіля.
На зворотному шляху Дружок довго дивився назовні, потім улігся й заснув. Максим очікував задоволення, навіть відчуття перемоги, але не відчував ні того, ні іншого. Повернення до давнього болю не стало красивою відплатою. Воно показало йому, що колишній біль уже не розпоряджався всім, як раніше. Колись він виніс звідси тремтяче цуценя. Сьогодні Дружок увійшов сам і сам вийшов. Для Максима це означало більше за будь-яку нагороду.
Через кілька тижнів надійшло фото від Мельника. Барсик лежав на траві біля літнього подружжя, яке взяло його додому як звичайного сімейного собаку. Під фотографією стояли чотири слова: «Здається, він знайшов своїх».
Максим показав фото Дружкові.
— Добре попрацювали, друже.
Пес подивився на господаря й спокійно поклав голову йому на коліно.
Ще через кілька місяців, одного ранку, Дружок не зміг одразу залізти в позашляховик. Зазвичай навіть слабка задня лапа не заважала: він звик розраховувати стрибок і майже не замислюючись опинявся на пасажирському сидінні. Тепер передні лапи стали на поріг, пес спробував підтягнутися — і зупинився. Максим негайно вийшов.
— Тихіше, не поспішай.
Дружок дивився на нього роздратовано, ніби сердився на власне тіло. Максим підтримав його під грудьми й допоміг піднятися.
— Усе гаразд. Не щоразу треба справлятися самому, можна й допомогу прийняти.
Сказав він це жартома. Проте слова не виходили з голови весь день. Йому довелося думати про те, чого він уникав від самої появи Дружка: настане час, коли пес не зможе працювати.
Ветеринар підтвердив його підозру. Після кількох років активної роботи вроджена вада суглоба давалася взнаки сильніше. Катастрофи не було, але тривале навантаження стало небажаним.
— Він ще не хворий старий, — пояснив лікар. — Тільки рухливість на майбутнє треба берегти вже тепер. Для цього доведеться зменшити інтенсивність роботи.
Максим сидів біля Дружка й повільно кивав.
— Наскільки зменшити?
— Тривалий пошук на складному рельєфі виключити. Менше стрибати, більше відпочивати й відновлюватися. Я б потроху завершував його участь в операціях.
Остання рекомендація далася Максимові важче, ніж він припускав. Він від самого початку знав, що такий день настане, але готовий до нього не був.
Дружок спав дорогою додому, а Максим думав про роботу, що непомітно стала частиною їх обох. Для Андрія й Лісовського пес був надійним напарником, для людей у центрі — живим підтвердженням того, що минуле не визначає всього майбутнього. Інші знали його за знахідками, які пропустили решта собак. Максим намагався зрозуміти, ким стане Дружок без пошуку, і впізнавав власне болісне запитання після звільнення: ким залишався він сам без служби? Тоді відповіді він не знайшов. Тепер не можна було повторювати це із собакою.
Наступного дня Максим зателефонував капітанові.
— Треба обговорити Дружка.
Лісовський одразу все зрозумів з його тону.
— Що каже ветеринар?
— Навантаження час зменшувати.
Капітан витримав паузу.
— Усе настільки погано?
— Поки ні. Тому й хочу завершити до того, як стане погано.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.