— Обережно, шибеники, — бурчала Оксана, відступаючи від запилених долоньок. — Сукня нова, ще не вистачало плям.
Але Назар помічав: вона бурчить уже без колишньої злості. І дедалі частіше привозить дівчаткам гостинці, хоч незграбно вдає, ніби це просто «випадково завалялося».
Одного разу Мирослава спитала її, коли вони сиділи вдвох на кухні:
— Скажи чесно, ти про щось шкодуєш?
Оксана довго крутила чашку в руках.
— Шкодую, — сказала нарешті. — Що ми з тобою раніше не знали одна одну.
— А про дівчаток? Про те, що втратила їх?
Оксана подивилася у вікно, де Дарина й Мар’яна ганялися подвір’ям за сонячними плямами.
— Ні, — відповіла вона після паузи. — Не так, як ти думаєш. Я не створена бути матір’ю. Чого б я їх навчила? Примхам, злості, втечі від відповідальності? Ні, Миро. Я для них годжуся тільки тіткою бути. Такою, що приїде, побурчить, привезе подарунки й поїде, поки не зіпсувала всім життя.
Мирослава мовчала.
— Може, там нагорі просто переплутали, — Оксана всміхнулася, але очі в неї заблищали. — Ми ж схожі. От їм спершу мене підсунули, а потім схаменулися й виправили помилку. Тож виховуй на здоров’я. У тебе це виходить краще.
Мирослава простягнула руку через стіл і накрила її долоню своєю.
— А ти хотіла б знову стати тіткою? Уже по-справжньому.
Оксана насупилася.
— Це як розуміти?
— Так і розуміти. Я вагітна. І лікар каже, що, здається, буде двійня.
Оксана дивилася на неї кілька секунд, ніби не розуміла слів. Потім обличчя її здригнулося, і вона розплакалася. Мирослава теж не стрималася. Сестри обійнялися — вперше не як дві чужі жінки зі спільною кров’ю, а як люди, які все-таки знайшли дорогу одна до одної крізь біль, помилки й утрачені роки.
Мирослава народила близнюків. Цього разу хлопчиків. Назар, уперше взявши синів на руки, стояв такий розгублений і щасливий, що навіть Дарина з Мар’яною притихли, розглядаючи його. У домі стало тісно, гамірно, неспокійно. Піч знову чула дитячий сміх, подвір’я — тупіт маленьких ніг, а в Мирослави під очима часто залягали тіні від недосипу. Але вона всміхалася так, як Назар колись мріяв побачити.
Тепер йому вже не треба було триматися за міську роботу з останніх сил. Мирослава ходила, міцніла, діти росли, у домі з’явилася справжня родина. Назар повернувся до лісової справи. І коли він ішов знайомими стежками, слухаючи, як вітер перебирає верхівки сосен, йому здавалося, що життя все-таки зробило коло й повернуло йому те, що колись відібрало. Тільки повернуло щедріше.
Він мріяв про одного наступника, а отримав одразу двох синів. І ще двох доньок, які першими привели в його дім диво. Тепер було кому розповідати, як живе ліс, як треба берегти землю, як не проходити повз чужу біду й чуже сміття. Назар часто брав дітей на край просіки, показував сліди звірів, учив слухати тишу. І щоразу, дивлячись на них, думав, що щастя іноді приходить не тією дорогою, яку людина собі заздалегідь намалювала. Але якщо не відвернутися потрібного вечора, не пройти повз плач у темніючому лісі, доля може відчинити двері, про які ти вже перестав мріяти.
