— Не знаю. Я боюся підійти.
— Викликай швидку й поліцію.
— Я не можу. Будь ласка, приїдь. Я не знаю, кому ще дзвонити.
Мирослава заплющила очі. Сестра була майже чужою людиною, і все ж між ними лишався тонкий, незбагненний зв’язок. Вони надто мало прожили разом у дитинстві, майже не пам’ятали одна одну, виросли в різних світах. Але кров, близнюкове віддзеркалення, та втрачена половина дитинства — усе це раптом стиснулося в один вузол. Мирослава розуміла: якщо зараз відвернеться, Оксана остаточно потоне. Можливо, це єдиний шанс витягти її з болота. Перший і останній.
Вона розбудила Назара, і вони поїхали на місце аварії. Машина Оксани стояла криво на узбіччі. Сама Оксана тремтіла, притискаючи руки до губ. На траві лежав чоловік.
Мирослава підійшла ближче — і світ на мить почорнів.
Це був він. Той самий лисий чоловік зі старого млина. Постарілий, змінений, але впізнаваний до нудоти. Людина, через яку вона роки провела між життям і нерухомістю. Людина, через яку лікарі казали, що дітей у неї не буде. Людина, чиє обличчя поверталося в кошмарах і в той день, коли дівчатка пішли до млина.
Він був живий. Дихав. Стогнав.
Усередині Мирослави піднялася така темна хвиля, що вона злякалася самої себе. На одну коротку мить їй захотілося сісти за кермо, натиснути на газ і покінчити з усім. Але саме тому, що бажання було надто сильним, вона відступила. Смерть стала б для нього надто легким виходом. І для неї — надто тяжким гріхом.
Вона повернулася до Назара.
— Їдь додому, — сказала тихо. — Довірся мені.
Він дивився на неї довго, болісно, але сперечатися не став. Знав: зараз вона має пройти через це сама.
Мирослава викликала швидку й поліцію. Коли приїхав дорожній інспектор і спитав, хто сидів за кермом, вона відповіла без паузи:
— Я.
Оксана різко підвела голову.
— Ти що робиш?
— Мовчи, — прошепотіла Мирослава. — Рятую тобі життя. Один раз. Перший і останній.
Вона подивилася сестрі просто в очі.
— Поклянися, що перестанеш пити й візьмешся за розум.
— Клянуся, — видихнула Оксана, ридаючи.
Мирослава не знала, чи варто вірити цій клятві. Але в ту мить їй було потрібно почути її. І ще вона не могла заперечити іншого: якась частина її хотіла, щоб той чоловік зрозумів, що доля привела до нього саме її. Не з ножем, не з прокляттям, а із законом, лікарями, свідками й невідворотністю. Щоб він побачив її стоячою.
Як вона й припускала, покарання виявилося умовним. Обставини, свідчення, стан потерпілого — усе склалося так, що її не позбавили волі. А лисий мерзотник лишився паралізованим. Тепер йому належало дізнатися, що таке лежати й залежати від чужих рук. Мирослава не раділа відкрито, але всередині з’явилася дивна тиша. Не щастя, не полегшення — радше зачинені двері, за якими більше не треба було жити.
Оксана, на подив багатьох, справді спробувала змінитися. Не стала святою, не перетворилася раптом на м’яку й домашню жінку. Вона лишалася різкою, самолюбною, любила гарні речі й не вміла довго терпіти дитячий галас. Але пити перестала. Іноді приїздила в село до сестри.
— Тітка Оксана приїхала! — кричали Дарина й Мар’яна, вибігаючи їй назустріч..
