Марія натягла одну рукавичку на пальці. Вона була крихітна, смішна, неможлива.
— Я все одно загубилася, — сказала вона тихо.
Ірина сіла поруч.
— Але знайшлася.
Марія подивилася на рукавичку, потім на матір. У її очах знову стояли сльози, але в них уже не було тієї бездонної порожнечі.
— Так, — сказала вона. — Знайшлася.
Надвечір кімната змінилася. На столі з’явилася лампа, у шафі звільнилася полиця, старі плакати зняли, вікно вимили. Марія поставила на підвіконня маленький горщик із м’ятою, який купила сама. Земля просипалася на долоню, вона сміялася й лаялася водночас, а Ірина принесла ганчірку й раптом подумала, що це і є щастя: не гучне, не переможне, а ось таке — мокра ганчірка, розсипана земля, донька в старій кімнаті, вечірнє світло на її обличчі.
Уночі Ірина прокинулася від тихого звуку. Встала, накинула халат, вийшла в коридор. Двері Машиної кімнати були відчинені. Світильник горів. Марія сиділа на ліжку, обійнявши коліна.
— Знову сон?
Марія кивнула.
Ірина підійшла, але не стала відразу обіймати. Сіла поруч, залишивши між ними трохи місця.
— Хочеш чаю?
— Ні. Посидь.
Вони сиділи мовчки. За стіною хтось кашлянув. У трубах шуміла вода. Марія поступово перестала тремтіти.
— У тій кімнаті я уявляла нашу кухню, — сказала вона. — Чайник. Твої кружки. Татові окуляри на газеті. Іноді боялася, що забуду. Тоді повторювала: мама п’є чай без цукру, тато бурчить на новини, у нас рипить третя дошка від дверей.
Ірина слухала й не рухалася.
— Я думала, якщо пам’ятаю деталі, значить, я ще є.
— Ти є, — сказала Ірина.
Марія поклала голову їй на плече.
— Тепер треба запам’ятати нові деталі.
— Які?
