— Я одне завдання чотирнадцять років завершувала.
Павло подивився на неї серйозно.
— Завершили.
Марія довго тримала папір, потім поклала його на стіл поруч із м’ятою.
За чаєм вони говорили про прості речі. Про поганий ремонт у під’їзді. Про те, що сусід згори знову свердлить. Про ціни на яблука. Павло розповідав сухо й смішно, як одного разу переплутав судові зали й п’ять хвилин слухав чужу справу про затоплену ванну, поки не зрозумів, що прийшов не туди. Марія слухала, іноді всміхалася, іноді йшла поглядом кудись далеко, але поверталася.
Коли Павло пішов, Ірина прибирала чашки й помітила, що Марія стоїть біля вікна.
— Ти втомилася?
— Так.
— Лягай.
Марія не рухалася.
— Мам, а можна завтра розібрати мою стару кімнату?
Ірина завмерла з мокрою чашкою в руках.
— Навіщо?
— Там усе залишилося, ніби мені двадцять. А мені не двадцять. Мені треба місце для себе теперішньої.
Ірина відчула звичний укол страху: якщо прибрати речі, чи не зникне щось важливе? Але потім побачила обличчя доньки й зрозуміла, що трималася не за речі, а за чекання. Тепер чекати не треба. Тепер треба жити.
— Розберемо, — сказала вона.
Наступного дня вони відчинили шафу. Старі сукні пахли лавандою й часом. У коробках лежали зошити, фотографії, квитки в кіно, засохлий браслет із ниток. Марія брала кожну річ обережно, ніби торкалася чужого життя. Щось залишала, щось складала в пакет.
На дні шухляди знайшли червоні дитячі рукавички на гумці.
Ірина засміялася крізь сльози.
— Ти їх ненавиділа.
— Бо ти прив’язувала їх до рукавів.
— Зате не губила….
