Тих, хто ввійшов, було четверо. Першим з’явився слідчий у сірому светрі, за ним — Ірина Анатоліївна з папкою. Усе подальше відбувалося майже буденно. Левченко сам підвівся й почав пояснювати, що сталася помилка, що зараз він усе роз’яснить. Його вивели, а голос іще лунав із коридору, повторюючи про непорозуміння.
Сергій вимагав адвоката. Потім знову заговорив про діагноз дружини. Нарешті замовк і пішов, дивлячись перед собою. Коваленко лишався на стільці. Коли підійшли до нього, він вийняв телефон, поклав на стіл і відсунув, ніби віддавав останню ставку й виходив із гри.
— Тут із самого початку все є, — промовив він, не підводячи голови. — Чесно кажучи, пів року чекав. Максима Івановича ховав, стояв із ними поруч.
У коридорі, біля ліфтів, Тетяна побачила жінку років тридцяти п’яти. Та бігла від входу у світлому пальті, поки не вперлася в охорону. Позаду за поділ чіплявся хлопчик років шести. На мотузочці за ним волочився по підлозі іграшковий екскаватор.
— Сергію! Що сталося? Мені подзвонили…
Жінка побачила Тетяну й завмерла. Між ними лишалося близько чотирьох метрів. Дитина підвела голову, подивилася на незнайому жінку і про всяк випадок сховалася за пальто матері.
У Тетяни дітей не було. Не вийшло. Близько двадцяти років тому вони з чоловіком перестали це обговорювати, домовившись утішатися спільною справою. Вона дивилася на світле пальто, на хлопчика, що сховався, і нічого не говорила.
Із сумки дістала останню папку — документи, які за ці тижні зібрала сама, — і передала слідчому.
— Тут оригінали по першому центру й договір оренди. Усе інше в Ірини Анатоліївни.
Відійшовши, Тетяна опустилася на лаву біля батареї, під високим вікном. Ту саму, на якій сиділа в день зустрічі з Денисом. Павло Семенович постояв поруч, переминаючись.
— Води вам принести?
— Принесіть, будь ласка. І хлопчика більше не проганяйте, якщо прийде. Не лише сьогодні. Ніколи.
— Та я й не жену. Він же мені лампочку міняв.
Вісім місяців тривало слідство. Андрій Борисович давав свідчення двічі. Удруге йому показали вихідні файли, вилучені з архіву. Він довго порівнював їх зі знімками, які розвішував на негатоскопі, потім коротко сказав слідчому:
— Це чуже дослідження. З такою картиною жінка не прийшла б до мене сама. Вона взагалі вже не могла б ходити.
Галина Петрівна, побачивши флакон на впізнанні, заплакала. Упізнала відразу, за зрізаним краєм етикетки. Потім зібралася, попросила папір і почала записувати все, що пам’ятала: хто привозив, кому розписувалася, куди прибирала отримане.
Віра Антонівна зателефонувала Тетяні сама. Перш ніж заговорити, довго мовчала; з цієї паузи було чути, як їй важко зважитися.
— Це я, Тетяно Михайлівно. Слідчий сказав, позов на Максима відкликано. І офіційний документ надіслали. Чотири рази прочитала. Там написано, що він не винен.
Вона ще помовчала.
— Я в рамку його вставила й на стіну повісила. Пізно вже, звісно. А все одно нехай висить.
Судовий розгляд тривав ще пів року. Сергія засудили до дев’яти років. Левченко отримав сім і позбувся права працювати лікарем. Коваленка, який із першого дня записував і підписував усе, що знав, покарали помітно м’якше. Угоду з першим центром визнали недійсною, частка повернулася в мережу.
Родині Бондаря виплатили компенсацію. Віра Антонівна довго відмовлялася брати гроші, але зрештою взяла: Денискові треба було лікувати зуби, купувати взуття, та хіба мало що ще потрібно зростаючому хлопчикові.
Вирок оголошували в маленькій задушливій залі. Із-за скла Сергій жодного разу не подивився на Тетяну. Лише наприкінці, коли всіх виводили, обернувся й беззвучно вимовив губами щось коротке. Вона не стала вгадувати слова…
