Життя без прикрасМаша відвернулася до вікна. За склом темнів двір, блищали мокрі гойдалки. Вона не хотіла, щоб син бачив, як у неї тремтить підборіддя.
Наступного дня вона віднесла цуценя до невеликої ветеринарної клініки за ринком. Лікар Микола, немолодий, зі втомленими очима й м’якими руками, оглянув Бублика, послухав серце, перевірив зуби.
— Прикус неправильний, так, — сказав він. — Для виставок не годиться. Для життя — цілком. Худуватий, стрес сильний. Але житиме.
— Його оголосили вкраденим, — сказала Маша. — Хоча його викинули. Я бачила.
Микола дістав сканер.
— Зараз подивимося чип.
Апарат тихо пискнув. Лікар записав номер, зайшов у базу, насупився.
— Зареєстрований на Савчук Світлану. Купівля позавчора. Номер телефону є. Але це доводить лише власника, не обставини.
Маша опустилася на стілець. Бублик сидів у неї на колінах і крихітними лапами чіплявся за рукав.
— А якщо вона скаже, що я вкрала?
— Тоді потрібні свідки. Записи. Листування. Що завгодно. Ви самі напишіть заяву. Не чекайте, поки вони першими все оформлять.
У відділку в Маші прийняли пояснення без особливого інтересу. Черговий чоловік років п’ятдесяти позіхнув, перечитав її слова й сказав:
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.