Голос пролунав неголосно, але так, що розмови враз урвалися. Усі обернулися.
Від ліфтів ішов Назар Остапович Коваленко, головний лікар лікарні. Високий, підтягнутий, із халатом, накинутим поверх строгого костюма. Йому було сорок шість, і сивина на скронях не старила його, а лише робила обличчя ще сухішим, суворішим, замкненішим. Він рідко всміхався, і ніхто вже не пам’ятав, чи було це рисою характеру, чи звичкою, виробленою роками.
Коваленко зупинився біля каталки. Спершу глянув на стару, потім повільно обвів очима коридор.
— Чому хвора досі тут?
Ніна Павлівна випросталася, мов перед строєм.
— Назаре Остаповичу, я до неї не підійду. Я не наймалася відмивати волоцюжок із вулиці. Хай хто хоче, той і миє.
Головний лікар мовчав. Мовчав так довго, що санітарка сама опустила очі. Потім він нахилився, взяв стару за зап’ясток і, не морщачись, намацав пульс. Постояв кілька секунд, поклав її руку назад, акуратно, майже дбайливо.
Потім почав закачувати рукави.
Робив він це спокійно: спершу розстебнув манжету на правій руці, підгорнув тканину раз, удруге, підняв до ліктя. Потім те саме зробив із лівою. Зняв із шиї стетоскоп і повісив його на край каталки. Обручку зняв із пальця й сховав до кишені халата.
— Теплу воду, таз, губку й чисту білизну, — сказав він.
— Назаре Остаповичу… — Ніна Павлівна розгубилася. — Ви ж не збираєтеся самі…
— Ви вільні до кінця зміни, — не підвищуючи голосу, перебив він. — Ідіть додому. До дітей і внуків.
Вона розтулила рота, але не знайшла слів.
— Воду, — повторив Коваленко.
Молода медсестра зірвалася з місця так поспішно, ніби тільки цього наказу й чекала. Головний лікар сам розвернув каталку й закотив її до оглядової. Увімкнув верхнє світло. Біла лампа вдарила вниз різким сяйвом, висвітивши кожну складку на обличчі старої жінки, кожну пляму на її руках, кожен обривок засохлого бруду на одязі.
Коли принесли таз, він опустив губку у воду, відтиснув і почав обтирати нею обличчя. Без поспіху, без показного героїзму, без того виразу, з яким люди роблять неприємну справу на очах у свідків. Він працював так, як працюють ті, хто колись сам починав із найнижчих посад і не встиг забути ціну простої людської допомоги.
Вода швидко темніла. Він міняв її, знову змочував губку, обережно проводив по скронях, по шиї, по худих руках, на яких персні так давно врізалися в набряклі пальці, що зняти їх було неможливо. Медсестра подавала білизну, рушники, чисті простирадла й дивилася на головного лікаря розгублено, майже злякано: ніби цей суворий чоловік, якого всі знали лише за короткими розпорядженнями й стриманими зауваженнями, раптом виявився зовсім іншим.
За дверима більше ніхто не перешіптувався.
Стара опритомніла, коли він витирав їй долоні. Повіки здригнулися, піднялися. Очі виявилися несподівано ясними — темними, чіпкими, без тієї каламутної порожнечі, яку чекаєш побачити в майже вмираючої людини.
Вона довго дивилася на обличчя, схилене над нею. Потім її губи здригнулися.
— Синочку…
— Не говоріть, — тихо сказав Коваленко. — Вам треба берегти дихання.
— Руки в тебе…
