Остап поставив кухоль на сходинку, підвівся й повільно пішов до лугу. Сніжка помітила його, підняла голову і, трохи постоявши, зробила кілька кроків назустріч.
Він зупинився біля огорожі, простягнув руку, і вона ткнулася м’якими губами в його долоню.
— Ну що, дівчинко, — тихо сказав він. — Поживемо ще.
Сонце опускалося за далекі дерева, подвір’я наповнювалося вечірньою прохолодою, і в цій простій хвилині було більше правди, ніж у всіх паперах, погрозах і гучних словах, через які їм довелося пройти.
Колись Остап віддав останні гроші за кобилу, яку всі вважали марною.
А отримав набагато більше, ніж міг купити за будь-які кошти: живу душу поруч і впевненість, що навіть у найпізнішому, найвтомленішому житті можна знову знайти того, заради кого варто триматися.
Дорогі глядачі, що ви думаєте про цю історію? Напишіть свою думку в коментарях. Якщо оповідання вам сподобалося, поставте вподобайку й підпишіться на канал. До побачення.
