Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

Я кивнув.

— Цього й тримаємося. Де не знаємо — не додумуємо.

— Ще вона сказала, що, коли з тобою розберуться, зі мною проблем більше не буде.

Я весь напружився.

— Саме такими словами?

— Майже такими.

— Що вона мала на увазі?

— Не знаю. І після всього, що зі мною було останніми роками, з’ясовувати не захотів.

Тепер я краще розумів, чому він вийшов із кімнати. Вранці дочекався, коли машина Лариси зникне з очей, і показав мені те, що досі приховував. Ця таємниця залишалася його єдиним, нехай і слабким, захистом. Він поставив її на карту.

— А якби я тобі не повірив?

Максим подивився просто на мене.

— Усе одно спробував би піти.

Це зачепило мене дужче за все інше. Аби тільки не залишатися з матір’ю, син ладен був виповзти з власного дому.

Я опустив голову й кілька секунд дивився на підлогу. Десять років платив, продав частину справи, майже відмовився від звичного життя. Повертався ввечері впевнений, що все роблю заради Максима. А за кілька кімнат від мене він боявся людини, якій я доручив дбати про його здоров’я.

Можна було потонути в почутті провини. Але зараз я не міг собі цього дозволити.

— Слухай, синку. Домашніх ліків більше не приймаємо, поки незалежний лікар не з’ясує, що це й чи потрібне воно тобі. Але самі різко змінювати все й експериментувати теж не будемо: серед препаратів можуть бути такі, які небезпечно скасовувати одразу.

— Добре, — відповів він, кивнувши.

— Далі: з нашого звичайного номера без потреби нікому не телефонуємо. Ларі поки нічого не повідомляємо.

— Добре.

— І потім запишемо по порядку все, що пам’ятаєш: ліки, огляди, ін’єкції, розмови.

Він знову кивнув. Я подивився на його втомлене обличчя.

— Тепер лягай.

— Не засну.

— Тоді полеж.

Максим повільно ліг поверх покривала. Я допоміг перенести його ноги на ліжко. Робив це багато разів за десять років, але раніше сприймав їх як неживі кінцівки, які доводиться піднімати руками. Тепер знав: сила в них залишилася. Можливо, хтось роками навмисно не давав їй повернутися.

Я вкрив сина й підійшов до вікна. За кілька хвилин його дихання вирівнялося — тривога не витримала втоми.

Я спати не збирався. На невеликий стіл у кутку я поставив ноутбук, підняв кришку. У напівтемному номері засвітився екран.

Лариса, ймовірно, гадала, що обмежений доступ до основного рахунку позбавив мене і грошей, і можливості діяти. Але всіх коштів в одному місці я давно не тримав. До продажу бізнесу в мене з’явився особистий рахунок в іншому банку. Залишалися резерви, документи щодо колишніх вкладень — дружина майже ними не цікавилася.

На житло, незалежних лікарів і допомогу юриста цих коштів нам вистачало. Однак спершу потрібно було розібратися в тому, чого я десять років не помічав поруч із собою.

У банківському застосунку я перевірив особистий рахунок, потім резервний вклад. Обидва були доступні, нічого не змінилося. Лише тоді напруження в плечах трохи відпустило. Повністю відрізати мене від грошей Лариса не змогла: про всі резерви вона не знала.

Я подивився на Максима. Він спав неспокійно, іноді здригався.

Можна було одразу їхати до поліції. Але що, крім розповіді сина, я поки міг пред’явити? Сліди ін’єкцій самі собою нічого не доводили. Інший шлях — зібрати відомості, які можна перевірити, не наражаючи Максима на додатковий ризик. Я вибрав його.

Почав із поїздки Лариси. За її словами, вона відпочивала з подругами за містом. За словами Максима — залишалася в місті.

Для повсякденних покупок дружина зазвичай користувалася спільною карткою. До основного рахунку мене вже не допускали, зате архів спільних операцій і дані кредитної лінії ще відкривалися. Я зайшов в історію.

Екран кілька секунд завантажувався. З’явилася остання операція; я прочитав адресу термінала й повернувся до неї ще раз.

Від тієї миті, коли Лариса поцілувала мене біля дверей і вирушила нібито за місто, до оплати минуло менше години. Термінал стояв у дорогому готелі в центрі міста. Ні траса, ні заправка, ні обіцяний заміський комплекс.

Я повільно відкинувся на стільці. Уперше слова Максима підтверджувалися тим, що я міг перевірити сам: заміської поїздки не було.