Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

Я не відразу зрозумів.

— У себе в кімнаті? Як?

— Чекав, поки мама засне. Тримався за ліжко, шафу, стіну. Спершу намагався тільки трохи підвестися. Потім виходило постояти кілька секунд. А потім я зробив крок.

Я дивився на нього, намагаючись уявити ці ночі. Син сам, у зачиненій кімнаті, заново вчиться стояти. Навіть мене покликати на допомогу він не міг.

— Чому й тоді не розповів?

— Страшно було.

— Ти боявся мене?

— Ні, тату. Її, — відповів він одразу й ковтнув. — Одного разу вона зайшла без попередження. Я підводився біля ліжка, ледве встиг упасти назад. Не знаю, помітила вона чи ні. Але після цього ліки стали сильнішими. Два дні я майже нічого не пам’ятав.

Нудота підступила до горла.

— А Лариса сказала мені, що тобі різко стало гірше.

— Знаю. Я чув, як ви про це говорили.

Я знову сів. Свою постійну зайнятість я всі ці роки вважав жертвою заради Максима: на лікування були потрібні гроші, отже, треба більше працювати. Поступово звик, що Лариса розуміє його стан краще за мене.

Уперше я подумав, що, можливо, саме цього вона й хотіла. Щоб мене не було вдома, щоб я заробляв, приносив гроші й не питав, що відбувається вдома.

— Ти ж просив запросити іншого лікаря, — згадав я.

Максим кілька разів кивнув.

— Лариса сказала мені, що ти нервуєш, хапаєшся за будь-яку надію.

— Варто було зажадати другої думки — мені збільшували дозу. Потім кілька днів важко було навіть говорити. А тобі мама повідомляла про погіршення.

Я заплющив очі. Ці періоди я пам’ятав, як пам’ятав і те, чим Лариса зупиняла мене.

— Вітю, не турбуй його без потреби. Йому потрібен відпочинок, Гончар за всім стежить. Ти своїми розмовами тільки засмутиш його.

За десять років відстань між мною й сином потроху зростала. Я дозволяв Ларисі відсувати мене, втішаючись тим, що на мені інший обов’язок, анітрохи не менш важливий.

— Я жив як полонений, — сказав Максим. — Тільки зрозумів це не відразу.

Його голос змінився: уперше страх поступився в ньому місцем злості.

— Самостійно вийти з дому я не міг, — продовжив Максим. — Користуватися грошима нормально — теж. Покликати іншого фахівця так, щоб мама не дізналася, було неможливо. Вона навіть телефон час від часу перевіряла: казала, що інтернет мене втомлює. І все це називалося турботою.

Я підвів очі.

— Гончар свідомо в цьому брав участь.

— Що саме йому було відомо на кожному етапі, я довести не можу. Але призначення робив він. І перш ніж змінювати лікування, мама обговорювала з ним кожне поліпшення.

За це уточнення я вхопився. Не можна було підміняти докази припущеннями, хоч би як переконливо все виглядало.

— Із ліків у тебе щось залишилося?

— Удома є упаковки. Більшу частину мама тримає окремо. Рецепти, може, у неї, може, у Гончара.

— Назви ти бачив?

— Іноді. Але в останні роки частину пігулок вона приносила без заводської упаковки.

Я повільно видихнув.

— Тоді справа набуває іншого повороту.

Максим почав розстібати манжету.

— Ще не все розповів.

Він підняв рукав вище ліктя. На внутрішньому боці передпліччя залишилося безліч слідів від уколів — давніх і порівняно недавніх. Одні майже стерлися, інші було добре видно. У мене наче все обірвалося всередині.

— Звідки це?

— Додаткова терапія, як мама її називала.

Я нахилився ближче.

— Хто колов?

— То вона, то Гончар.

— Що вводили?

— Не знаю.

— Ти питав?

— Звісно, питав. Відповідали: для нервової системи, для м’язів. — Він опустив рукав. — Після деяких уколів я майже добу не міг нормально міркувати.

Кілька секунд я дивився на тканину, що приховала передпліччя. Лють підіймалася в мені, але піддатися їй зараз я не дозволив. Якщо хоча б половина сказаного Максимом правдива, справа набагато серйозніша за сімейну сварку чи спробу відібрати гроші під час розлучення. Ця система діяла роками; проти неї потрібні були факти.

Я обережно поклав руку йому на плече.

— Чому ти саме сьогодні наважився показати мені, що можеш встати?

Максим замислився.

— Зрозумів, що чекати вже не можна.

— Після нічної розмови?

— Так. — Він трохи помовчав. — Я пізно прокинувся. Мама стояла з телефоном у коридорі, біля кабінету. Думала, ліки подіяли і я сплю.

— Що ти розчув?

— Твоє ім’я. Про рахунки, майно, медичні висновки. Потім сказала, що після вихідних усе вирішиться, а ти нічого змінити вже не зможеш.

— Кому вона це говорила?