Дружина залишила Віктора із сином, якого він десять років вважав паралізованим, але син зажадав негайно піти з дому

— Мені здавалося, це наслідки травми.

— Мама так тобі й пояснювала. Варто було мені почати говорити про поліпшення — ти чув від неї саме це.

Я опустив очі.

— Але самими розмовами справа не обмежувалася, — продовжив Максим. — Найгіршими були ліки.

— Які ліки? — Я повільно підвів голову.

Він відповів не одразу.

— Щойно поліпшення ставало помітним, Гончар призначав позачерговий огляд. Повідомлю, що пальці рухаються або м’язи відчуваю, — він майже відразу приїжджає. Потім вони з мамою надовго виходять у коридор. Повертаються й кажуть: лікування потрібно міняти.

— Що міняли?

— Дозування.

У мене похолола спина.

— Дозування чого?

— Досі точно не знаю. — Максим провів долонею по обличчю. — Мама казала: підтримувальна терапія, без неї почнуться спазми, запалення, інші ускладнення. Гончар з усім погоджувався. Я вірив їм. Мені тоді було трохи за двадцять, із ліжка я майже не вставав. А вони — лікар і моя мати.

Він замовк, а коли заговорив знову, голос став тихішим:

— Увечері мама сама приносила ліки. Зазвичай дві капсули, іноді ще щось рідке. Залишати їх поруч зі мною вона ніколи не залишала: стояла й дивилася, поки я все не проковтну.

Мої пальці мимоволі стиснулися.

— Що ти відчував після цього?

— Через двадцять чи тридцять хвилин думки починали плутатися. Не звичайна сонливість — наче в голову щось набивали. Зосередитися не міг, слова губив. Іноді навіть не розумів, скільки часу вже минуло.

Я згадав його вечорами: розсіяний погляд, уповільнена мова, майже безвольні руки на ковдрі. Щоразу в Лариси знаходилося пояснення. Погано переніс процедури. Отримав знеболювальне. Організм ослаб. Усе це я пов’язував із хворобою.

— А що було з ногами?

Максим подивився мені просто в обличчя.

— Оце найстрашніше. День стараєшся, іноді кілька днів, щось виходить — і знову все зникає. Вранці міг напружити м’яз, а після вечірнього приймання вже навіть не розумів, де моя нога. Ледь підніму ступню — наступного ранку вона знову нерухома.

— Ти впевнений, що справа в препаратах?

— Тепер упевнений.

— А раніше?

— Раніше вірив, що у хвороби бувають такі хвилі. Мені ж увесь час повторювали: відновитися неможливо, поліпшення ненадовго. — Він відвернувся до вікна. — Кілька років я не міг розібратися, що зі мною. З’явиться надія, зникне, потім знову щось відчую. І все спочатку.

Згадався вечір, коли я повернувся з роботи особливо пізно. День був важкий; зайшовши до Максима, я застав його знесиленим. Він дивився в стелю, майже не відгукувався на мої слова. Лариса сиділа біля нього з вологим рушником, витирала йому обличчя.

Я злякався. Вона обійняла мене.

— Хвороба прогресує, Вітю. Гончар попереджав, що нервова система може поступово здавати. Лікування кидати не можна, хоч би яким дорогим воно було. Можливо, доведеться добирати нову програму відновлення.

Наступного дня я погодився оплатити ще один курс. Тепер той вечір згадувався вже інакше.

— Вона знала, — сказав я.

Максим промовчав.

— Лариса знала, що тобі стає краще?

— Так.

— І Гончар?

— Після неї першим дізнавався він.

Залишатися на місці я більше не міг. Підвівся, пройшов кілька кроків номером.

— Стривай. Ліки могли бути необхідні. Сильні препарати бувають із тяжкими побічними діями. Може, вони…

Продовження я не знайшов. У власному голосі чулося відчайдушне бажання пояснити все без злого наміру.

— Я теж так собі пояснював, — спокійно відповів Максим.

Я зупинився.

— До яких пір?

— Поки не почав пропускати частину того, що вона давала.

Ми замовкли.

— Коли ти почав?

— Кілька місяців тому.

Я повернувся до нього.

— Але як? Вона ж перевіряла.

— Довелося навчитися обманювати. — Ні гордості, ні виклику в його голосі не було. — Капсулу залишав під язиком, а коли мама виходила, випльовував. Не завжди вдавалося. Вона могла змусити запити водою, зазирнути в рот. Тоді я приймав.

— І що почало змінюватися?