Лариса побачила цей номер у перукарні. Вона чекала своєї черги, машинально гортала старі журнали, не надто вчитуючись у сторінки. Довкола пахло шампунем, теплим феном, лаком для волосся. Розмови текли поруч уривками, чужі й неважливі. Вона перегорнула ще одну сторінку, потім іще одну, і раптом її погляд зупинився на обкладинці.
Спершу вона впізнала не ім’я. Вона впізнала світло. Дивно, майже болісно. Таке світло бувало біля того селища вранці, коли туман підіймався з поля, а берези стояли білими смугами в сірому повітрі. Потім погляд ковзнув до підпису. Артем Коваленко. Невелике селище.
Лариса перестала чути перукарню. Чужі голоси віддалилися, ніби між нею й усіма іншими поставили товсте скло. На обкладинці був знімок — не просто вдалий, не просто гарний. У ньому було щось спокійне й глибоке, чого вона не вміла розгледіти в їхніх останніх роках. Їй стало тісно дихати. Вона раптом згадала його руки на ободах візка, той ранковий туман, валізу біля колеса, власні кроки дорогою. Згадала, як не озирнулася. Згадала це так різко, що пальці самі стиснули край журналу.
Вона підвелася, сказала щось невиразне й вийшла надвір, не дочекавшись своєї черги. Повітря зовні було сірим, прохолодним. Лариса зупинилася біля вітрини, тримаючи телефон у долоні. Вона не видаляла його номер. Іноді бачила ім’я у списку контактів і швидко перегортала далі, ніби боялася випадково торкнутися. Тепер екран світився перед нею, а вона ніяк не могла натиснути.
Що можна сказати людині, яку залишила край дороги? «Пробач»? Це слово вже звучало тоді, але не втримало її. «Я бачила журнал»? Замало. «Я рада за тебе»? Запізно й надто боляче. Лариса закрила список контактів, потім відкрила знову. Палець здригнувся над ім’ям. Нарешті вона натиснула виклик.
Гудки тяглися довго. Кожен здавався окремим запитанням, на яке в неї не було відповіді. Вона вже майже вирішила скинути, коли в слухавці пролунав голос:
— Слухаю.
Спокійний. Трохи втомлений. Знайомий і водночас інший. У ньому не було колишньої надривності, того глухого болю, який вона звикла чути навіть у звичайних словах. Лариса мовчала. Вона раптом зрозуміла, що всі заготовлені фрази зникли.
— Ларисо? — промовив він після паузи.
Він сказав її ім’я без подиву. Не як звинувачення, не як докір. Просто впізнав…
