— Я журнал бачила, — нарешті сказала вона. Голос виявився нижчим і тихішим, ніж вона очікувала. — Артеме, я хотіла…
Вона не договорила. Не тому, що він різко перебив, а тому, що його коротке:
— Розумію, — лягло між ними м’яко й остаточно.
У цьому слові не було ні прощення, ні відмови. Було розуміння того, що минуле не можна акуратно розгорнути назад, як сторінку. Вони обоє мовчали. Лариса чула своє дихання й далекий шум вулиці. Артем, на іншому кінці, дивився у вікно, де гілки беріз повільно гойдалися під вітром.
— Ти як? — спитала вона після довгої паузи.
Запитання прозвучало безпорадно. Колись вона ставила його щодня, і він відповідав автоматично. Тепер ці два слова стали майже неможливими.
Артем не відповів одразу. Він подивився на кухонний стіл, де лежав журнал, на камеру поруч із підвіконням, на світло за шибкою. Потім сказав:
— Нормально.
Він здивувався власній відповіді. Не тому, що все стало легко. Ні. Біль нікуди не зник, минуле не стерлося, тіло не повернулося до колишньої свободи. Але в цьому «нормально» вперше не було обману. Він справді жив. І в цьому житті було місце не лише втраті.
Лариса заплющила очі. Вона не заплакала. Можливо, сльози прийшли б пізніше, а можливо, вже не мали права приходити. Після розмови вона довго стояла біля вітрини, дивлячись на відбиття сірого неба в склі. Люди проходили повз, хтось поспішав, хтось говорив телефоном, і все довкола тривало, як завжди. Тільки всередині в неї щось тихо осіло. Вона думала про те, що життя відводить людину не туди, куди вона збиралася, і що іноді втрата стає не лише кінцем, а й місцем, де хтось раптом знаходить самого себе. Ця думка не виправдовувала її. Вона просто була.
Увечері Петро Антонович прийшов без попередження, як завжди. Поставив на стіл банку меду, зняв шапку, оглянув кухню. Артем не сказав про дзвінок одразу. Сусід теж не питав. Вони давно навчилися залишати одне одному простір для того, що не вимовляється вголос…
