Потім вони вийшли на ґанок. Вечір був м’який, трохи прохолодний. Сонце опускалося за ліс, і над березами розливався світ — не яскравий, не святковий, а тихий, теплий, такий, що швидко минає і тому особливо дорогий. Артем тримав у долонях кухоль. Від нього підіймалося слабке тепло. Камера лежала поруч, на колінах, але він не поспішав піднімати її.
Петро Антонович подивився на небо, потім на нього.
— Зніматимеш?
Артем ледь усміхнувся.
— Встигну.
Він справді не квапився. Раніше йому здавалося, що все важливе можна втратити, якщо не схопити вчасно: роботу, здоров’я, любов, дім, людину поруч. Тепер він знав, що багато що минає незалежно від того, як міцно тримаєш. Але він також знав інше: іноді треба просто бути присутнім. Дивитися. Дихати. Не відвертатися від світла, навіть якщо за плечима була темрява.
Вони сиділи поруч мовчки. Десь у траві сюрчали комахи, за парканом ледь чутно ворушилися гілки, у домі холонув чай. Поруч була людина, яка колись принесла молоко й залишилася. Не врятувала гучними словами, не обіцяла чудес, не намагалася замінити минуле. Просто приходила, сідала поруч, ділила тишу. Іноді саме цього виявляється досить, щоб не провалитися остаточно…
