Виправдань у неї не знайшлося. Вона відкривала рот, ніби збиралася щось сказати, але слова не складалися. Версія про випадкову зустріч уже не могла спрацювати. Остап тихо підтвердив головне. Він сказав, що листування йшло від неї, зустріч була призначена свідомо, а решту Роман бачив сам.
— Більше мені нічого не потрібно, — сказав Роман.
Він ступив ближче й узяв Марту за руку, щоб вона підвелася з-за столу. Вона перелякано сіпнулася, ніби чекала різкості, але він одразу відпустив її пальці.
— Не бійся, я тебе не зачеплю. Вставай. Зараз поїдеш додому, збереш речі й сьогодні ж підеш із квартири.
Марта підвела очі, але витримала його погляд лише мить. Вона ніби хотіла заперечити, попросити поговорити, пояснити, що все не так, як виглядає. Однак навіть сама, здається, не вірила можливим словам. Вона повільно підвелася. Роман не вимагав публічних зізнань. Йому вистачило того, що він побачив.
Дорога додому минула майже в повному мовчанні. Марта сиділа поруч, стискаючи сумку, і кілька разів ніби збиралася заговорити, але знову замовкала. Роман не підштовхував її до розмови. Він не хотів слухати нові версії, виправдання чи сльози. Квартира, куди вони повернулися, ще вранці була їхнім спільним домом, а тепер здавалася місцем, де треба швидко поставити крапку в їхній зіпсованій історії. Марта збирала речі тремтячими руками…
