Усередині ресторану Марта трималася вільно. Вона усміхалася, нахилялася до Остапа трохи ближче, ніж заведено під час звичайної зустрічі, уважно слухала й відповідала м’яким голосом. Для Романа це стало окремим ударом, бо спокій Марти виглядав не випадковою помилкою, а звичкою. Вона не виглядала випадковою учасницею цієї зустрічі. Вона ніби прийшла туди саме по те, що тепер намагалася отримати.
Остап підтримував розмову, але не квапив подій. Він чекав моменту, коли сумнівів не залишиться. І цей момент настав. Марта поклала долоню поверх його руки, затримала її там і заговорила з явним натяком на продовження вечора. Не прямо, але цілком зрозуміло. За кілька секунд Роман отримав коротке повідомлення: «Час».
Він увійшов швидко, але без метушні. Роман не хотів кричати через зал і влаштовувати виставу для чужих столиків. Він пройшов між столами й зупинився поруч. Марта ще не встигла прибрати руку. Її пальці лежали на руці Остапа, і цього виявилося досить, щоб останні сумніви зникли.
— Насичений у тебе робочий вечір, — промовив Роман рівно, хоча голос дався йому важко. — Тепер ваша клініка приймає пацієнтів просто в ресторані?
Марта зблідла миттєво. На її обличчі майнули страх і сором. Вона відсмикнула руку, але запізно. Остап сидів напружено, Роман дивився на дружину, а Марта не могла знайти жодної фрази, яка повернула б ситуацію назад…
