О восьмій ранку я зателефонував Тарасові Мельнику. Тарас — колишній опер. Звільнився в дев’яносто четвертому.
Зараз тримає невелике детективне агентство й робить дещо ще. Те, про що в агентстві не написано. Ми знайомі двадцять років.
Він один із небагатьох, кому я довіряю без застережень.
— Тарасе, мені потрібна інформація. Терміново, — сказав я, коли він підняв слухавку.
— Що сталося?
Я розповів коротко. Він мовчав, поки я говорив.
— Імена є?
— Поки що ні. Молоді співробітники. Один плечистий, років тридцяти. Світловолосий. Працюють щонайменше в парі. Можливо, групою. Схема: підкид, шантаж, вербування.
— Відділок?
— Імовірно, районний. Або працюють від нього.
— Дай мені день, — сказав Тарас і поклав слухавку.
Я не спав. Прийняв душ, зварив каву.
З’їв щось. Не пам’ятаю що. Думав.
Перше запитання. Хто вони? Друге запитання. Наскільки серйозний їхній дах? Третє запитання.
Що вони мають на інших? Тобто Марина була не першою? Четверте запитання. Чого вони хотіли від неї конкретно? Останнє запитання було найважливішим. Бо просто шантажувати студентку-економістку — це одне.
Але думка про те, що вони могли знати, чия вона донька, і що це була не випадковість, а вихід на мене через неї, була холодною й важкою, як камінь. Марина прокинулася опівдні. Вийшла на кухню в старому светрі з колами під очима.
Я зробив їй омлет. Вона їла мовчки.
— Тату, ти не повинен нічого робити, — сказала вона нарешті.
— Я нічого не роблю.
— Ти думаєш. Я бачу, як ти думаєш.
Я подивився на неї.
Моя донька. Розумна. Надто розумна.
— Розкажи мені ще раз, — сказав я. — Усе. Від самого початку. Усі деталі.
Вона розповіла. Цього разу повільніше, докладніше. Я слухав і запам’ятовував.
У мене добра пам’ять на деталі. Ще з дев’яностих. Машина — сіра легковика.
Із номера вона запам’ятала перші три цифри: 472. Старший — світловолосий, плечистий; на лівій руці характерний шрам, що йшов навскіс через тильний бік долоні.
Говорив із ледь помітним акцентом. Не іноземним, місцевим, сільським. Ніби давно намагався його позбутися, але не до кінця.
Одного разу назвав себе Романом Васильовичем. Імовірно, ім’я несправжнє. Двоє інших молодші.
Один високий, худий, нервовий. Увесь час жував жуйку. Інший, кремезний, темноволосий.
Майже не говорив. Просто був присутній. На правому зап’ясті татуювання.
Щось синє. Марина не розгледіла, що саме. Я записав усе це.
Підкреслив шрам на руці. Шрам — це добре. Шрам запам’ятовується, шрам залишається.
— Ще одне, — сказав я. — Вони щось казали про мене?
Марина помовчала.
— Один раз. Той, високий, нервовий. Він тихо сказав тому, плечистому: «Вона ж Соколенко, ти розумієш?» Він думав, я не почула. Але я почула.
Ось так. Отже, не випадковість. Тарас передзвонив о пів на четверту.
— Знайшов, — сказав він без передмов. — Група з чотирьох людей. Офіційно всі числяться в районному відділку поліції, в оперативному відділі. Старший — старший лейтенант Роман Васильович Кравченко. Йому 28 років.
Кравченко — уродженець невеликого селища. Це пояснює говір. Служить в органах чотири роки.
— Офіційно — непоганий послужний список. Кілька розкритих справ. Неофіційно… — Він зробив паузу.
— Неофіційно?
— Неофіційно я поговорив з однією людиною, яка з ним перетиналася. Кравченко тримає свою маленьку схему вже близько півтора року. Вербування, шантаж, примус.
Переважно студенти, молодь. Іноді дрібні торговці. У кількох випадках знаходили щось у людей, а потім пропонували домовитися.
Гроші. Невеликі, за мірками серйозного бізнесу. Але регулярно.
Хлопці вибудовують свою маленьку мережу.
— Дах?
— Оце цікаво. Прямого даху, схоже, немає. Працюють самостійно. Але в Кравченка є зв’язок із заступником начальника відділу. Якийсь майор Гнатюк.
Зв’язок неформальний. Вони разом росли в одному районі. Гнатюк не в частці, але заплющує очі. Прикриває за потреби.
— Ще щось?
— Є ще дещо. Кравченко кілька місяців тому почав працювати з однією людиною — Максимом Шевченком. Дрібний ділок. Займається перепродажем інформації.
Між ними є зв’язок. Кравченко постачає компромат. Шевченко знаходить покупців.
— Це вже не дрібне хуліганство, Богдане. Це стає системою.
Я мовчав кілька секунд.
— Кравченко знає, чия донька Марина?
— За моїми даними, знає. Не від самого початку, але дізнався. Це могло бути частиною плану. Підібратися через неї до тебе. Або отримати компромат для продажу. Або…
Тарас помовчав.
— Або хтось замовив.
— Хто міг замовити?
— Поки не знаю. Працюю…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
