— Працюй. Мені потрібні адреси. Кравченко, Гнатюк, Шевченко. Телефони. Усе, що є. До вечора.
— Добре.
— І ще, Тарасе, — зупинив я його, перш ніж він поклав слухавку. — Відеозапис, який вони зробили. Де він може бути?
— Або в Кравченка, або вже в Шевченка.
— Отже, обидві точки.
— Обидві точки, — погодився Тарас.
О п’ятій вечора я поїхав у місто. Не додому. На один зі своїх складів на околиці.
Там, у маленькому офісі, за металевими дверима, у мене сидів Артем. 52 роки. Лисина.
Маленькі круглі окуляри. Офіційно — бухгалтер, а ще людина, яка знає про мої фінансові потоки все. Артем працює зі мною з 91-го року.
Він єдина людина, яка знає мій бізнес цілком. Я сів навпроти нього й сказав:
— Артеме, мені треба подивитися на цей район. Хто там зараз працює? Хто платить? Хто кому винен?
Артем зняв окуляри, подивився на мене поверх столу.
— Давно не чув від тебе такого запитання, — сказав він.
— Давно не було приводу.
— Що сталося?
Я сказав йому мінімум, лише те, що потрібно. Артем знову вдягнув окуляри, відкрив верхню шухляду столу. Дістав іншу теку, не ту, що лежала зверху.
— Цей район, — сказав він. — Отже, дивимося.
Наступні півтори години я сидів і слухав.
Артем розкладав переді мною карту зв’язків, як досвідчений картограф розгортає сувій. Хто тримає ринки? Хто платить за дах? Хто пов’язаний із міською адміністрацією? Де проходять сірі потоки? У цьому районі було двоє цікавих персонажів. Перший — Назар Павленко: торгівля будівельними матеріалами й ще дещо по дрібницях.
Він був людиною Руслана Бондаренка, якого я знав ще з початку дев’яностих. Руслан був мені винен — старий борг, не грошовий, іншого ґатунку. Другий — директор торговельного центру, якийсь Ярослав Бойко, що платив за місце через ланцюжок посередників, кінцевою ланкою якого був я. Він про це, звісно, не знав.
— Ось тут.
Я тицьнув в одне місце на схемі.
— Хто стоїть за цим потоком?
Артем подивився.
— Вадим Поліщук. Працює в міському комітеті з майна. Невелика людина, але через нього проходить кілька цікавих погоджень.
— Поліщук зараз під ким?
— Під Черненком, заступником мера з економіки.
— Черненка я знаю, — сказав я. Черненко був обережною, розумною людиною, з якою ми кілька разів перетиналися у справах. Не ворог і не союзник — прагматик. Добре, це поки не потрібно, але нехай буде.
До восьмої вечора в мене був повний пакет від Тараса. Адреси, телефони, розпорядки. Кравченко жив у двокімнатній квартирі в типовому будинку на одній із міських вулиць.
Жив сам, неодружений. Машина — та сама сіра легковика з місцевими номерами. У Гнатюка — сім’я.
Приватний будинок на околиці, двоє дітей. У Шевченка — маленький офіс у центрі, на третьому поверсі бізнес-центру «Кристал». Я вивчив усе це, розклав на столі, дивився.
Перший імпульс, той, що виник іще о пів на другу ночі під миготливим ліхтарем, казав: «Зараз. Негайно. Дати команду й закінчити це за добу. У мене є ресурси. У мене є люди. Це можна зробити швидко й чисто».
Я загасив цей імпульс. Не тому, що злякався. Тому, що це було б неправильно.
Неправильно стратегічно й неправильно по суті. Кравченко та його люди — дрібні лиходії. Малі, нахабні, упевнені у своїй безкарності.
Прибрати їх фізично — означає витратити кулю на горобця й дати всім іншим сигнал, що Сокіл знову працює за старими правилами. «Це зруйнує все, що я будував шість років». Ні.
Вони мають отримати те, на що заслуговують. По-справжньому. Через систему.
Через суд. Через вирок. Через тюрму…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” нижче👇👇👇
