Він вийшов на вулицю. Дощ посилився, перетворившись на щільну сіру стіну води. Холодна волога миттю просякла тканину куртки. Антон сів у машину. Грюкнув дверцятами, відтинаючи шум вулиці.
Якщо не можна пробити бетонну стіну лобом, її треба зруйнувати зсередини. В Ірини Валеріївни були ідеальні рекомендації. Три попередні родини. Три родини, в яких вона працювала до нього. Діти, які пройшли через її «режим».
Антон дістав телефон. Відкрив листування з менеджером агентства. Палець прокрутив чат угору, туди, де були прикріплені скани рекомендаційних листів. У них були імена й контактні телефони попередніх роботодавців.
— Подивимося, скільки ще дітей спали під подушкою, — вголос промовив Антон. Голос у порожній машині прозвучав глухо й хрипко.
Він повернув ключ запалювання. Двигун завівся з низьким, утробним гарчанням, що нагадало Антонові рик Цвяха.
У салоні машини пахло мокрим взуттям і вистиглим пластиком. Дощ барабанив по даху з монотонністю швейної машинки. Антон розстелив на кермі три аркуші формату А4. Рекомендаційні листи з агентства. Від вологого повітря папір пішов великими хвилями. Чорні літери розпливалися на згинах.
Антон дістав телефон. Палець протер екран від крапель води. Першим у списку значився номер родини бізнесмена з котеджного селища на околиці. Довгі гудки. Механічний жіночий голос повідомив, що абонент перебуває поза зоною дії мережі.
Другий номер. Анна Макарова. Гудки йшли цілу хвилину. Потім у слухавці пролунав клац.
— Слухаю.
Голос був сухий, надтріснутий. На задньому плані монотонно гудів телевізор.
— Анно, мене звати Антон. Ірина Валеріївна Коваленко працювала у вас нянею півтора року тому.
Клац. Короткі гудки. Антон набрав знову. Скидання. Він поклав телефон на панель приладів. Права рука звично ковзнула в кишеню куртки. Палець знайшов корпус батьківського блока. Подушечка з силою провела по краю синьої ізоляційної стрічки. Раз. Другий. Клей трохи розм’як від тепла тіла…
