— Ніна в мене тепер їсть за трьох, це зрозуміло. Але Віра сьогодні теж на солоне налягає так, ніби в них змагання. І вона змінилася. Покращала, округлилася. Може, я помиляюся, звісно.
Кирило замислився. Віра й справді останніми тижнями стала сонливою, розсіяною, швидше втомлювалася. Він помічав, що вона трохи набрала вагу, але йому це навіть подобалося. А що, як…
Від самої думки серце забилося сильніше.
Тієї ж ночі він не витримав.
— Кохана, — обережно почав він, коли вони вже лягли, — ти випадково не вагітна? Ти останнім часом інша. А сьогодні ви з Ніною вдвох так їли солоне, що я мимоволі замислився.
Віра засміялася й закрила обличчя долонями.
— Ну от. Нічого від тебе не сховаєш. Хотіла сюрприз зробити. Так, я вагітна. Ми з Ніною примудрилися майже одночасно. Я хотіла спочатку сходити з нею на обстеження, а потім гарно тобі розповісти.
Кирило різко сів на ліжку, сон злетів із нього миттю. Він обійняв Віру, почав цілувати її волосся, обличчя, руки.
— Рідна моя. Нарешті. Я так мріяв про дитину. Тепер жодних тягарів, жодної перевтоми. Будеш відпочивати, їсти корисне й слухатися чоловіка.
— Звісно, — усміхнулася Віра. — Тільки на обстеження підеш із нами?
— Ще питаєш.
Мрія Кирила здійснилася: Віра чекала на хлопчика. Ніна теж чекала сина. Термін у подруг був майже однаковий, і це здавалося їм новим дивом. Їхні діти ростимуть поруч, дружитимуть, як колись вони самі.
Залишалося сказати Соні так, щоб вона не злякалася й не відчула себе зайвою.
Дорослі цілий день добирали слова. Віра хвилювалася, Кирило ходив по кімнаті, Ніна радила одне, Павло — інше. Усі боялися ранити дівчинку.
Коли Соня повернулася зі школи й пообідала, Віра з Кирилом сіли поруч із нею.
— Донечко, — почала Віра, — ми з татом хочемо сказати тобі важливу новину. Як ти думаєш, добре було б, якби в тебе з’явився братик або сестричка?
