Керівник вислухав його, хмикнув і зрештою зім’яв заяву про звільнення. Другий шанс виявився не безплатним: Богдана повернули, але премії позбавили на найближчі пів року. Ще вчора він називав це місце в’язницею для таланту, а тепер був вдячний уже за саму можливість знову вийти в торговельну залу. Лідія Степанівна того ж ранку варила синові манну кашу й із кислим обличчям підраховувала комунальні платежі, що накопичилися. Її грандіозна фінансова стратегія завершилася рівно там, де й почалася, — біля власного гаманця.
Оксана тим часом сиділа поруч із Павлом Мироновичем у залі очікування аеропорту. Батько пив гарячий чорний чай із пластикового стаканчика й уважно дивився на табло. Він лише уточнив, чи зібрала донька чоловікові речі й чи виставила його за двері. У його голосі не було ні злорадства, ні подиву: Павло Миронович просто хотів переконатися, що рішення ухвалене остаточно. Почувши підтвердження, він коротко сказав, що донька вчинила правильно, і знову перевів погляд на розклад вильотів.
У руці Оксана тримала квиток на морський курорт. Вони з батьком вирушали відпочивати на два тижні — за власні, чесно зароблені гроші. Павло Миронович не розпитував про подробиці й не вимагав виправдань; короткої відповіді йому виявилося досить. Уперше за довгий час Оксані не доводилося заздалегідь прораховувати наслідки чергового рішення чоловіка. Попереду не було ні вимог, ні докорів, ні потреби утримувати дорослих людей, які вирішили жити чужим коштом. Оксана всміхнулася, і цього разу її спокій уже не залежав від надії, що хтось поруч колись подорослішає.
