— Молися, щоб старий був живий, — сказав я. — І щоб ми не запізнилися.
До будинку з колонами ми вийшли ближче до півночі. Старий центр стояв майже порожній. Тьмяні ліхтарі, мокра бруківка, темні вікна, фасади з потрісканою ліпниною. Будинок номер вісімнадцять я впізнав одразу. Масивний, важкий, з високим під’їздом і вивіскою нотаріальної контори на першому поверсі.
Біля входу стояли дві машини. Одна звичайна, міська. Друга — темний джип. Усередині першої хтось курив, вогник сигарети спалахував і гас за склом. А у вікнах контори, де в такий час мала б бути темрява, рухалося світло ліхтаря.
Ми запізнилися.
Я втягнув Олесю в підворіття навпроти.
— Далі я сам, — сказав я.
— Ні. — Вона одразу схопила мене за рукав. — Я піду з вами.
— Не підеш.
— Я не залишуся сама!
Я присів перед нею, щоб говорити не згори вниз.
— Подивися на мене. Якщо вони схоплять нас разом, усе скінчиться одразу. А поки вони не знають, де ти, у мене є можливість діяти. Ти зараз головне. Не папери, не я, не старий. Ти. Тому ти лишаєшся в укритті.
Вона хотіла заперечити, але слова застрягли.
У дворі, за рядом старих металевих гаражів, стояв трансформаторний кіоск. Між ним і глухою цегляною стіною була вузька ніша, завалена порожніми ящиками. Темна, брудна, зате не проглядалася ні з вулиці, ні з вікон.
— Сядеш туди, — сказав я. — У самий куток. Не висовуватися. Не кликати. Якщо за годину мене не буде, підеш дворами. Шукатимеш телефон, дзвонитимеш у чергову службу, проситимеш з’єднати зі старшим черговим обласної прокуратури. Прізвище Гнатюк запам’ятала?
— Запам’ятала.
Я зняв куртку й накинув їй на плечі. Вона втонула в ній майже до колін.
— Поверніться, — прошепотіла Олеся.
— Постараюся.
Я залишив їй мішок і пішов до будинку налегко. Пістолет був за поясом, але я сподівався, що не доведеться його діставати. Постріл у нічному центрі підняв би всіх. Мені були потрібні тиша й раптовість.
До стіни будинку я притиснувся в мертвій зоні, куди не діставало світло з вікон. Зсередини долинали голоси. Різкі, злі. Я обережно зазирнув у щілину між фіранками.
У кабінеті було троє. Високий чоловік у довгому темному пальті стояв біля столу й, судячи з манери, командував. Кремезний, з бичачою шиєю, тримав у руці гумовий кийок. Третій крутився біля вікна.
За столом сидів старий.
Худий, сивий, у круглих окулярах. На губі кров, волосся розпатлане, одна щока розпухла. Але сидів він рівно. Не зламано. Уперто. У ньому було щось від старих дерев, які можна обрубати, але важко зігнути.
Остап Ілліч. Живий. Поки що.
— Востаннє питаю, — говорив високий. — Де ключ? Де папери Романюка? Олег усе підписав, справу майже закрито. Не вдавай із себе героя.
Старий витер кров із підборіддя тильним боком долоні.
— Те, що ви називаєте закритою справою, називається вимаганням, — промовив він. Голос тремтів від болю, але не від страху. — А смерть Петра та його дружини — убивством. І якщо ви думаєте, що всі документи лежать у мене в столі, ви зовсім погано знали Петра.
Кремезний ступив ближче.
— Ти нам лекції читатимеш, діду? Ми тобі зараз пальці по одному переламаємо, тоді згадаєш.
— Робіть, що вмієте, — сказав старий. — Я стара людина. Мені боятися пізно. А от вам боятися ще доведеться.
Я швидко оцінив обстановку. Троє всередині. Мінімум двоє зовні, у машинах. Старий довго не витримає. Якщо він помре, ми втратимо ключ до комірки, заповіту й Гнатюка…
