Я одразу зупинився й долонею притис Олесю до борту іржавої цистерни. Вона завмерла. Із-за ряду вагонів показався вузький промінь ліхтаря, потім другий. Долинули голоси.
Двоє.
Вони йшли повільно, перевіряючи проміжки між вагонами. В одного в руці була рація, в другого — ліхтар. За уривками розмови я зрозумів, що вони прочісують промзону. Отже, Коршун не просто перекрив перехрестя. Він здогадався, що людина з військовим вишколом може повести дівчину саме сюди.
Погано.
Але не смертельно.
— Стій тут, — прошепотів я Олесі. — Не рухайся. Навіть якщо щось почуєш.
Я зняв мішок і залишив біля її ніг. Потім ковзнув уздовж цистерни в темряву.
Тіло згадало все саме. Як переносити вагу. Як не зачепити камінь. Як тримати дихання рівним. Як вибирати мить, коли людина дивиться не туди. Двадцять років служби не зникають із м’язів, навіть якщо ти знімаєш форму.
Я обійшов їх по дузі й дочекався, коли обидва опиняться в найтемнішому проміжку між вагонами. Першого зняв ззаду, затиснувши рот і коротко перекривши йому можливість чинити опір. Він смикнувся, потім обм’як. Не назавжди — просто знепритомнів. Другий озирнувся запізно. Я ступив до нього й ударив так, щоб він не встиг ні крикнути, ні впасти гучно. Підхопив, опустив на шлак.
Усе тривало кілька секунд.
Я швидко перевірив їхні кишені. Рацію забрав. У другого знайшов старий армійський пістолет з одним магазином. Зброя мені не подобалася — постріл привертає забагато уваги. Але в місті, де за нами полює Коршун, іти зовсім беззбройним було дурістю. Я прибрав пістолет за пояс, зв’язав обох тим, що знайшлося під рукою, і відтягнув у вузьку щілину між вагонами. Отямляться — не відразу зрозуміють, де вони. А коли зрозуміють, ми будемо далеко.
Олеся стояла там, де я її залишив. Бліда, з величезними очима, але не зрушила ні на крок.
— Ходімо, — сказав я, піднімаючи мішок. — Тепер швидше.
Вона не поставила жодного запитання. Просто пішла.
За двадцять хвилин промзона закінчилася, і ми вибралися в темний квартал ближче до центру. У кишені в мене тихо потріскувала трофейна рація. Я слухав ефір краєм вуха. Голоси були роздратовані, нервові, злі. Люди Коршуна металися містом, перевіряли двори, під’їзди, пустирі.
Потім у рації пролунав голос, від якого Олеся зупинилася як укопана.
Хрипкий. Простуджений. Із важкою владою людини, звиклої віддавати накази.
— Усім слухати. Дівчисько не саме. З нею колишній десантник, небезпечний, двох наших у промзоні поклав. Дівчисько брати живим. Мужика — як вийде. Хто знайде, отримає премію.
Олеся повільно повернулася до мене.
— Це він, — прошепотіла. — Коршун.
Я вимкнув рацію. Картина стала остаточно ясною. Проти нас працювала не купка вуличних бугаїв, а ціла мережа. Машини, люди, зв’язок, пости. Коршун обклав місто, як мисливець обкладає звіра прапорцями.
— Слухай, — сказав я Олесі. — Вони знають, що ти не сама. Знають, що я заважаю. Але вони поки не знають, куди ми йдемо. Це наш головний шанс. Нам треба встигнути до твого нотаріуса раніше, ніж Коршун сам здогадається.
Ми пішли далі. Щоб відвернути її від голосу в рації й водночас зібрати більше відомостей, я почав розпитувати.
— Що саме в Остапа Ілліча?
— Тато казав про заповіт, — відповіла вона, збиваючись на ходу. — Справжній. І про теку з фінансовими документами. Здається, там було щось проти дядька. Тато підозрював, що той виводив гроші через якісь підставні договори.
— Чому тоді нотаріус просто не віддасть усе тобі?
— Бо папери не в нього в кабінеті. Вони в банківській комірці. Тато спеціально так зробив. Відкрити її можна тільки при двох людях. При Остапі Іллічу й ще одній людині.
— Хто другий?
— Старший прокурор області. Прізвище Гнатюк. Татів давній друг. Вони разом пройшли якусь далеку гірську війну. Тато виніс його пораненим з-під обстрілу. Після цього вони були як брати.
Я зупинився на секунду.
Оце вже змінювало справу. Не просто нотаріус із паперами. Є людина в системі, до якої Коршуну буде важко дотягнутися. Фронтовик, зобов’язаний життям батькові Олесі. Якщо він справді не куплений, то це не щілина в стіні — це ворота.
— Де зараз Гнатюк?
— Не знаю. Але Остап Ілліч має знати. Вони разом оформлювали умови щодо комірки.
Я прискорив крок. Якщо Коршун хоча б наполовину такий розумний, як показав цієї ночі, він теж рано чи пізно прийде до нотаріуса. Можливо, вже прийшов.
— Даниле? — Олеся ледве встигала. — Що сталося?
