— Остап Ілліч, — швидко сказала вона. — Нотаріус. Батьків юрист. Тато завжди казав, що Остап Ілліч — людина старого гарту. Його не купиш. І не залякаєш.
У її очах уперше з’явилася не просто паніка, а надія.
— У нього мають бути документи. Тато казав мамі, що зробив страховку. Справжній заповіт, копії фінансових паперів, якісь докази. Він сказав: якщо зі мною щось станеться, це врятує Олесю.
— Де його контора?
— У центрі. Старий будинок із колонами. На центральній вулиці, номер вісімнадцять… здається. Я там була в дитинстві.
Я прикинув відстань. Через усе місто. Через вулиці, які Коршун зараз напевно перекриває своїми людьми. Удень нас помітять на першому ж широкому перехресті.
— Зараз туди не підемо, — сказав я. — Дочекаємося темряви. У темряві в нас більше шансів.
— У нас? — перепитала вона тихо.
— Ти ж назвала мене батьком, — відповів я. — Доведеться відповідати.
Вона вперше спробувала всміхнутися, але усмішка одразу зникла.
До сутінків лишалося близько години. Насамперед треба було змінити її зовнішність. Куртка, рюкзак, волосся — усе це ті троє вже запам’ятали й могли передати іншим. На виході із забігайлівки ми пройшли вздовж бетонного паркану, де літня жінка продавала в’язані речі. Я купив у неї величезний сірий светр і темну шапку. Олеся вдягла светр просто поверх свого одягу. Він повис на ній мішком, сховав фігуру й зробив її схожою не на перелякану студентку, а на втомлену дівчину з околиці. Волосся вона прибрала під шапку. Рюкзак і куртку я запхав у свій мішок, а їй дав звичайний пакет.
Тепер нас важче було впізнати з першого погляду.
Коли місто почало темніти, ми рушили.
Освітлення в спальних кварталах працювало через раз. Одні ліхтарі горіли тьмяно, інші давно згасли, треті блимали, кидаючи на мокрий асфальт хворобливе жовте світло. Для звичайних людей така темрява небезпечна. Для мене вона була звичним середовищем. Я йшов, вибираючи тіні, проходи між гаражами, двори, де менше вікон, і арки, з яких можна заздалегідь побачити вулицю.
Олеся намагалася йти поруч. Крок у неї був короткий, але вона не скаржилася.
— Ви справді військовий? — спитала вона після довгого мовчання.
— Був.
— Це видно. Ви весь час дивитеся не туди, куди йдете, а навколо.
— Звичка.
Вона якийсь час мовчала.
— Чому ви мені допомагаєте? — спитала нарешті. — Ви мене не знаєте. Могли просто піти, як інші.
Запитання було чесне. І важке.
Я не відповів одразу. Ми пройшли через двір, де біля під’їзду сварилися двоє чоловіків, пахло вугільним димом, а з відчиненого вікна хтось голосно ввімкнув стару музику.
— У мене була сестра, — сказав я, коли ми знову опинилися в тіні. — Мар’яна. Майже твого віку. Коли їй знадобилася допомога, мене поруч не було. Я був далеко й нічого не зміг зробити.
Слова давалися важко. Я давно не говорив про неї вголос.
— Я не встиг, — додав я. — Відтоді не люблю, коли сильні полюють на тих, хто не може відповісти. Ось і все пояснення.
Олеся нічого не сказала. Тільки стала йти трохи ближче, майже торкаючись плечем мого рукава.
За пів години ми вийшли до широкого проспекту. Його треба було перетнути, щоб рухатися до центру. Я зупинився ще в арці, не виходячи на світло.
На перехресті стояли дві темні машини. Не поліція. Гірше. Біля них курили чоловіки в шкіряних куртках. Вони не розмовляли між собою, не сміялися, не дивилися на годинники. Вони дивилися на перехожих. На кожну дівчину, на кожного чоловіка, який ішов поруч.
Бандитський пост.
Коршун швидко міркував. Він перекрив основні шляхи до центру.
Я відвів Олесю назад у глиб арки.
— Там люди Коршуна, — сказав тихо. — Навпростець не пройдемо.
— Що тепер?
— Обійдемо. Довше, брудніше, але живими.
Я повів її в бік промзони. Старий промисловий пояс охоплював центр з одного боку: занедбані склади, товарні колії, іржаві паркани, мертві цехи. Удень там ходили поодинокі робітники й сторожі, вночі — майже ніхто. Це було небезпечно, бо в разі біди кликати було нікого. І зручно з тієї ж причини.
— Тримайся за мною, — сказав я. — Ступай туди, куди ступаю я. Під ноги дивися постійно. Рейки, ями, арматура. І ні звуку без потреби.
Вона кивнула.
Ми зайшли в промзону через пролом у паркані. Пахло мазутом, мокрим металом, старим деревом і гаром. Десь далеко брязнув состав, прокотився глухий удар вагонів. Цей шум був нам на руку: він ковтав наші кроки.
Олеся кілька разів перечепилася на шпалах. Черевики в неї були легкі, міські, зовсім не для такої дороги. Я підтримував її за лікоть, іноді майже переносив через брудні місця. Вона йшла мовчки, стиснувши зуби, і за це я поважав її дедалі більше. Страх у неї був, звісно. Але паніки — ні.
Ми пройшли більше половини шляху, коли попереду майнуло світло…
