Голос у неї був дивний. Не плаксивий. Сухий. Так говорять про те, що вже багато разів повторювали собі вночі й однаково не змогли прийняти.
— Наприкінці літа. На трасі. Машину винесло на зустрічну смугу, там була вантажівка. Усі сказали, що батько заснув або не впорався. Але він не міг. Він тридцять років водив. Він міг бути втомленим, злим, хворим, але за кермом не втрачав уваги ніколи.
Я мовчки кивнув. Слова співчуття в такі хвилини звучать порожньо, але все ж сказав:
— Шкода. Справді шкода.
Вона подивилася на мене й, здається, зрозуміла, що це не чергова фраза.
— Рідних майже не лишилося, — продовжила вона. — Тільки дядько Олег. Мамина сторона. Він завжди був поруч, коли я була маленька. Приносив подарунки, сміявся, казав, що я його улюблена племінниця.
Губи в неї здригнулися.
— Батьки побудували аптечну мережу. Самі. З нуля. У важкі часи, коли в людей грошей не було, а хворіли однаково всі. Батько казав: ліки — це не горілка і не карти, на чужій хворобі не можна наживатися без совісті. Старим давав у борг, іноді просто так. У місті його поважали. Після їхньої смерті все мало перейти мені. Я єдина спадкоємиця.
— Скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять. Повнолітня. Жодної опіки, жодних тимчасових керівників. Усе за документами має бути моїм. Я вступила до медичного училища, хотіла вчитися й потім сама займатися справою. Мама про це мріяла.
Вона замовкла, стиснувши пальці так, що кісточки побіліли.
— Три тижні тому до мене додому прийшов дядько Олег. Не сам. Із ним був чоловік, якого він називав Коршуном.
Я підвів очі.
Це ім’я в місті знали багато хто. Справжнє прізвище називали рідко, та воно й не мало значення. Коршун піднявся з вуличної шпани й став господарем половини тіньових справ: ринків, стоянок, гральних залів, боргів, чужих підприємств. Одні платили йому за «захист», інші віддавали майно, треті зникали з міста так тихо, ніби їх і не було. Про таких не пишуть у газетах чесно. Їх бояться навіть ті, хто має з ними боротися.
— Чого він хотів? — спитав я, хоча відповідь уже складалася сама.
— Папери. — Олеся дивилася в стіл. — Він поклав переді мною договір. Сказав, що я маю відмовитися від спадщини на користь дядька. Мовляв, аптеки в боргах, я надто молода, нічого не розумію, однаково все розвалю. Дядько стояв поруч і кивав. Усміхався. Як раніше, коли приносив мені цукерки.
Вона судомно вдихнула.
— Але я бачила батькові документи. Я знала, що боргів немає. Навпаки, справи йшли добре. Вони брехали. Я відмовилася й сказала, що піду до юриста. Тоді дядько зблід, а Коршун просто подивився на мене… спокійно так. Ніби я не людина, а річ, яка заважає пройти. І сказав, щоб я подумала до кінця тижня. Сказав: молода, гарна, усе життя попереду, не хотілося б, щоб із тобою сталася біда.
Пальці її тремтіли, але голос уже не зривався. Вона змушувала себе говорити.
— Я тоді вирішила, що це просто погроза. Лякали, щоб підписала. А вчора вночі почула, як дядько говорив телефоном на кухні. Він думав, я сплю. Сказав комусь: якщо не підпише до п’ятниці, робіть, як домовлялися. Тільки акуратно. Щоб виглядало випадковістю. Як із її батьками.
Вона підвела на мене очі. У них більше не було дитячої розгубленості. Там був жах людини, яка раптом побачила всю правду цілком.
— Тоді я зрозуміла. Це вони вбили маму й тата. І зі мною зроблять те саме. Якщо мене не стане, майно перейде дядькові як найближчому родичу. А він уже все пообіцяв Коршуну. Я єдина, хто стоїть між ними й аптеками.
Я поставив склянку на стіл. Усередині піднялася холодна хвиля. Не спалах гніву, не сліпа лють — інше. Те ясне, мертве спокійне відчуття, в якому кожна думка стає гострою.
Віджати бізнес — брудно, але в цьому місті вже звично. Залякати дівчину — підло, але теж зрозуміло для таких, як Коршун. А от замовити рідну племінницю, дитину людей, які все життя працювали й допомагали іншим, — це було за межею. Не закону навіть. Людського.
— Вранці я зібрала рюкзак, — сказала Олеся. — Думала дістатися вокзалу й поїхати до маминої подруги в інше місто. Але біля дому вже чергували. Я помітила їх запізно. Вони пішли за мною, потім прискорилися. У парку я вже майже не могла дихати. І побачила вас.
Вона ніяково опустила голову.
— Ви були єдиним дорослим чоловіком, який подивився просто на мене, а не вбік. Я не знала, що робити. Просто вчепилася за вас. Пробачте.
Я довго мовчав.
Найрозумніше було відвезти її до найближчого відділку поліції, написати заяву й піти. Так сказав би нормальний чоловік. Так порадив би кожен, хто вірить у вивіски на будівлях.
Але я надто добре бачив, як улаштоване місто. У Коршуна були свої люди в кабінетах, у відділках, у судах, в адміністраціях. Здати дівчину «під захист» означало з великою ймовірністю повернути її в ті самі руки, тільки через офіційні двері. А потім у зведенні з’явився б рядок про нещасний випадок.
— Олесю, — сказав я нарешті, нахиляючись ближче. — Подумай добре. Є в місті людина, якій твій батько довіряв цілком? Не родич. Не сусід. Той, кому він міг залишити щось важливе, якщо розумів, що йому загрожує небезпека.
Вона насупилася. Кілька секунд мовчала, потім раптом випросталася…
