Через двері йти було нерозумно. Я обвів стіну поглядом і побачив те, що треба: водостічна труба, товста, стара, закріплена на совість. Вище, на рівні другого поверху, було прочинене вікно сходової клітки.
Я зняв рукавички. Холодний метал обпік долоні. Підіймався без ривків, повільно переносячи вагу, чіпляючись за виступи кладки. На другому поверсі підтягнувся, просунув пальці в щілину вікна й обережно потягнув раму. Вона рипнула, але тихо. Я перевалився всередину й завмер.
Пахло пилом, сирою штукатуркою й старою фарбою.
Голоси з контори долинали знизу. Ближче, на майданчику, рипнув стілець. Хтось черкнув сірником.
Сторож. Не справжній — їхня людина, залишена біля службового входу.
Я спустився краєм сходинок, де дерево менше рипіло. Хлопець сидів на стільці, привалившись до стіни, і клював носом. Сигарета в його пальцях майже догоріла. Нудьга присипляє навіть тих, хто прийшов вартувати.
За кілька секунд він уже лежав на підлозі, зв’язаний і з заткнутим ротом. Живий, просто надовго вимкнений із гри.
Я підійшов до дверей контори. Вони були прочинені. Світло падало в коридор тонкою смугою. Поруч на стіні — старий електричний щиток.
Удача.
Я вдихнув, штовхнув двері й водночас смикнув рубильник.
Кабінет потонув у темряві.
Для них темрява стала ударом. Почулися розгублені крики, хтось налетів на стілець, хтось вилаявся. Для мене темрява була не порожнечею, а картою. Я вже запам’ятав, де стояв кожен.
Першим був кремезний. Я взяв його на звук, перехопив руку з кийком і вдарив ліктем у щелепу. Він важко гепнувся. Високий був небезпечніший. У темряві клацнув метал, і я встиг ухилитися за частку секунди до пострілу. Полум’я на мить розірвало кабінет. Куля пішла в стелю, згори посипалася штукатурка.
Тепер часу не було взагалі. Постріл почули на вулиці.
Я кинувся на спалах, збив руку зі зброєю, вивернув зап’ясток. Пістолет упав. Високий захрипів, дістав удар у живіт і зігнувся. Третій спробував рвонути до дверей, але я вже був між ним і виходом. Підсічка, удар об одвірок — і він сповз на підлогу, хапаючи повітря.
У кабінеті стало тихо. Тільки старий важко дихав.
Я клацнув запальничкою. Маленький вогник освітив його обличчя.
— Остапе Іллічу, — сказав я. — Мене звати Данило. Я від Олесі. Донька Петра Романюка жива. Вона поруч, в укритті. Але нам треба йти негайно.
Старий схопив мене за руку.
— Олеся жива?
— Жива. І поки що ціла.
Очі в нього наповнилися слізьми, але він одразу взяв себе в руки.
— Сейф, — видихнув він. — За панеллю. Там ключ і опис. Швидше.
З вулиці долинув грюк дверей. Потім тупіт.
Остап Ілліч підійшов до стіни, відсунув дерев’яну панель і відкрив невеликий сейф. Пальці в нього тремтіли, код він набрав не з першого разу. Нарешті дверцята клацнули. Старий дістав щільний пластиковий конверт і маленький ключ на шнурку.
— Бережіть, — сказав він. — Це життя дівчинки.
Я засунув конверт за пазуху, ключ повісив на шию.
У коридорі вже кричали люди. Вони знайшли своїх.
— Чорний хід? — спитав я.
— Перекритий, — відповів старий. Потім раптом випростався. — Але під будинком є старе сховище. Із підвалу йде технічний лаз до теплотраси. Вихід на пустир за два квартали. Про це майже ніхто не знає.
— Ведіть.
Ми спустилися в підвал повз зв’язаного вартового. Згори в конторі вже гуркотіли кроки, хтось волав, вимагаючи світла. Підвал пах сирістю, пилом і залізом. Остап Ілліч, попри вік і побої, рухався впевнено. Він знав цей будинок як власну долоню.
У дальній стіні виявилися низькі залізні двері, замкнені старим замком. Замок проіржавів. Я підчепив його залізним уламком, натиснув. Метал хруснув і піддався.
За дверима вниз ішов вузький колодязь зі скобами.
— Спускайтеся першим, — сказав я. — Я слідом.
Коли ми опинилися внизу, я поставив двері назад і заклинив їх зсередини. Це не зупинить погоню, але дасть нам кілька хвилин.
Тунель був низький, бетонний, мокрий. По дну текла темна вода, повітря стояло важке, із запахом гнилі. Іти довелося зігнувшись. Старий задихався, але не скаржився. Я підтримував його однією рукою, другою світив знайденим у бандитів ліхтарем…
