Позаду вдарили в двері. Потім ще раз. Крики стали глухішими.
— Ще трохи, — сказав я. — Там тягне повітрям. Отже, вихід близько.
Остап Ілліч кивнув, збираючи останні сили.
За кілька хвилин тунель вивів до колодязя. Над головою виднівся круг люка, по краях пробивалося слабке світло ліхтаря. Я піднявся першим, зсунув кришку, визирнув.
Пустир біля занедбаної котельні. Бур’ян, сміття, темні стіни. Ані душі.
Я допоміг старому вибратися. Він одразу схопив мене за рукав.
— Олеся. Де вона?
Серце неприємно стиснулося.
— Там, де я її залишив. Біля будинку.
— А якщо вони шукають у дворі?
— Тому йдемо швидко.
Ми пішли назад дворами, але вже з іншого боку. Старого я залишив за гаражами, а сам ковзнув до трансформаторного кіоску. Двір біля контори був повен руху: машини, фари, роздратовані голоси. Люди Коршуна металися, не розуміючи, як старий зник у них із рук.
Я дістався до ніші.
Куртка лежала на ящиках порожня.
На секунду всередині все обірвалося. У голові миттєво спалахнули найгірші варіанти. Знайшли. Забрали. Я запізнився.
— Даниле? — пролунав ледь чутний шепіт із самої глибини.
Я видихнув. Олеся забилася ще далі, за ящики, туди, де темрява була майже суцільною. Почула чужі голоси й зробила єдино правильне: не висунулася, не побігла, не заплакала.
— Я, — відповів я тихо. — Вилазь. Усе добре. Остап Ілліч живий.
Вона вибралася, чіпляючись за мою руку. Коли побачила старого, що стояв у тіні біля гаражів, кинулася до нього. Остап Ілліч опустився на одне коліно й обійняв її так міцно, ніби тримав не дівчину, а останню нитку, що пов’язувала його з тими, кого вже немає.
— Жива, — шепотів він. — Дівчинко моя, жива…
Олеся плакала беззвучно, уткнувшись йому в плече. Вперше за весь час вона дозволила собі сльози. Я дав їм кілька секунд. Не більше.
— Ідемо, — сказав я. — Тут не можна лишатися. Нам потрібне місце до ранку. Тепле, тихе й таке, куди Коршун не сунеться насамперед.
Я повів їх від центру іншою дорогою, знову до промислової околиці. Варіанти перебирав на ходу. Готель — паспорти, адміністратори, дзвінок потрібним людям. Вокзал — пости й спостереження. Під’їзди — випадкові свідки. Знайомих у місті в мене не лишилося.
І тоді згадав сторожку, яку помітив удень біля ряду приватних гаражів коло занедбаної гілки. Із труби там ішов дим. Отже, всередині був сторож. Такі місця невидимі для великих людей. Нікому з бандитської верхівки не спаде на думку шукати спадкоємицю аптечної мережі в будці нічного сторожа.
Сторож виявився сухим старим років сімдесяти, у замащеному ватнику, із сивими бровами й чіпким поглядом. Звали його Мирон Кузьмич. Він довго розглядав нас у світлі голої лампочки: мене в тільняшці, Олесю у величезному светрі й Остапа Ілліча з розбитим обличчям.
— Від кого тікаєте? — спитав він нарешті.
— Від Коршуна, — відповів я прямо.
Брехати йому не мало сенсу.
Мирон Кузьмич сплюнув за поріг.
— Від цієї падлюки, значить.
У голосі його була така стара ненависть, що пояснень майже не треба було. Але він усе ж сказав:
— Сина мого він колись у борг загнав. Спершу карти, потім лічильник, потім підвал. Після того підвалу хлопець місяць прожив. Сказали, нещасний випадок, із риштування зірвався. А я бачив, що від нього лишилося.
Він посторонився.
— Заходьте. Чим зможу — допоможу. Я цій зграї нічого не винен.
У сторожці було тісно, низько й тепло. Біля стіни гуділа маленька пічка, пахло машинним мастилом, тютюном і міцним чаєм. Олеся сіла на старий диван і майже одразу почала клювати носом. Організм, витягнутий страхом, холодом і втечею, просто вимикався. За кілька хвилин вона вже спала, згорнувшись під моєю курткою.
Мирон Кузьмич налив чаю в залізні кухлі. Остап Ілліч тримав кухоль обома руками, зігріваючи пальці.
— Розповідайте, — сказав сторож. — У що вас занесло.
Я коротко виклав усе: загибель батьків, спадщину, дядька Олега, Коршуна, полювання на дівчину, контору, ключ від банківської комірки й людину, яка мала з’явитися вранці. Мирон Кузьмич слухав мовчки, тільки обличчя в нього ставало дедалі жорсткішим.
— Значить, за аптеки Романюків, — сказав він, коли я закінчив. — Знав я Петра. Хороший був чоловік. Старим ліки в борг відпускав. Моїй жінці одного разу дорогі таблетки без грошей дав, сказав: потім розберемося. А потім так і не взяв.
Він подивився на сплячу Олесю.
— Дівчинку його тепер хочуть прибрати. От же ж тварюки.
— Нам треба протриматися до ранку, — сказав я. — І опинитися біля банку о дев’ятій.
Остап Ілліч кивнув.
— Центральний банк. Головна будівля в старій частині міста. Комірка оформлена на мене, але умови прописані жорстко: відкрити можна лише за моєї присутності й за присутності Степана Борисовича Гнатюка. Інакше сховище не має права видати вміст.
— Де Гнатюк зараз?
— Був у відрядженні у великому місті, — відповів нотаріус. — Я встиг зв’язатися з ним учора ввечері, коли зрозумів, що Олег почав діяти відкрито. Він повертається ранковим рейсом. О дев’ятій має бути біля банку.
Я подивився на годинник. Пів на першу ночі. До зустрічі лишалося вісім із половиною годин…
