Вісім із половиною годин проти Коршуна, його людей, машин, рацій, куплених кабінетів і паніки, яка до ранку зробить їх іще небезпечнішими. У нас були старий пістолет з одним магазином, побитий нотаріус, виснажена дівчина, сторожка на околиці й ключ на моїй шиї.
— Якщо Коршун не знайде нас за ніч, — сказав я, — до ранку він сам зрозуміє, куди ми йдемо. Банк — єдине місце, де можна вирішити питання з документами. Він поставить людей біля всіх входів.
— Поставить, — погодився Остап Ілліч.
— Отже, просто прийти туди не можна.
Мирон Кузьмич примружився.
— А як же тоді?
Я якийсь час мовчав, дивлячись на вогонь у пічці. План почав складатися повільно, з неприємною ясністю. Божевільний, ризикований, але іншого не було.
— Треба змусити Коршуна дивитися в інший бік, — сказав я. — Не просто відволікти. Налякати так, щоб він сам зняв людей із банку. У кожного такого господаря є місце, яке він береже більше за власну шкуру. Де воно в Коршуна?
Остап Ілліч одразу зрозумів.
— Ігорний дім «В’юга», — сказав він. — Колишній будинок культури на дальній околиці. Але це не просто гральний зал. Унизу в нього сейфові кімнати. Готівка, боргові розписки, документи на віджате майно. Його серце, його казна і його ланцюг на всіх одразу.
Мирон Кузьмич хмикнув.
— Звідси кілометри чотири. За старою водонапірною вежею. Я той район знаю.
Я подивився на Олесю. Вона спала тривожно, іноді здригалася, ніби все ще чула кроки за спиною. Потім перевів погляд на нотаріуса й сторожа. Двоє старих і дівчина проти людини, яка звикла купувати й ламати.
— Тоді слухайте уважно, — сказав я. — До ранку мало часу. Кожен має знати своє завдання.
Наступну годину ми провели над грубою схемою, яку Мирон Кузьмич намалював на клапті картону. Він знав двори, гаражі, паркани, проходи до центру й службовий провулок біля банку. Я змусив обох повторити маршрут кілька разів. Остап Ілліч мав дістатися до службового входу банку, не до парадного. Мирон Кузьмич мав провести Олесю під виглядом онуки. Їм треба було бути там о без п’ятнадцятій дев’ята. Не раніше, щоб не чекати надто довго. Не пізніше, щоб не розминутися з Гнатюком.
— А ви? — спитав нотаріус.
— Я зроблю так, щоб у Коршуна вранці почалися великі неприємності.
Мирон Кузьмич подивився на пістолет у мене за поясом.
— Одного ствола замало для війни.
— Я не збираюся воювати з ним у лоб. Якщо дійде до стрілянини, значить, я помилився. Наша зброя — його жадібність. І лють. Такі люди можуть бути розумними, поки думають головою. Але коли їм здається, що горять їхні гроші, вони починають думати нутром.
О другій ночі сторожка стихла. Олеся спала. Остап Ілліч сидів біля стіни із заплющеними очима, але, здається, не спав. Мирон Кузьмич підкладав дрова в пічку. Я не лягав. Сидів, слухав вітер за стіною й знову прокручував план.
Слабких місць було багато. Надто багато. Але війна рідко дає ідеальні плани. Вона дає час, людей і завдання. Усе інше доводиться збирати на ходу.
О п’ятій ранку, коли темрява почала сіріти, я підвівся.
— Час.
Мирон Кузьмич прокинувся одразу, ніби й не спав. Остап Ілліч теж розплющив очі.
— Повторюю востаннє, — сказав я тихо. — О восьмій сорок п’ять ви біля службового входу банку. Олеся з вами. Що б не відбувалося на площі, не бігти, не кричати, не підходити до парадного входу. Чекаєте Гнатюка. Якщо я не з’явлюся — дієте з ним. Ключ у мене, але якщо щось піде не так, — я зняв ключ із шиї й передав Остапові Іллічу, — він має бути у вас. Конверт з описом теж.
— А ви як же? — тихо спитав він.
— Мені з ключем на диверсію ходити ні до чого.
У цю мить із дивана долинув сонний голос:
