— Ви йдете?
Олеся підвелася. Обличчя пом’яте, очі червоні, але погляд ясний.
— Так, — сказав я. — Готувати дорогу.
— Це небезпечно.
— Усе сьогодні небезпечно.
Вона сіла, обійнявши куртку.
— Ви повернетеся?
Я подивився на неї й раптом знову побачив Мар’яну. Не обличчям — відчуттям. Тією ж тонкою надією, яку страшно обдурити.
— Я постараюся бути біля банку о дев’ятій, — сказав я. — А ти слухай Мирона Кузьмича й Остапа Ілліча. Не геройствуй. Твоє завдання — дійти живою.
Вона кивнула, хоча видно було, що їй хочеться сказати зовсім інше.
Я вийшов у передсвітанкову млу. Повітря було сире, холодне, пахло залізом і димом. До «В’юги» я дістався швидким кроком, тримаючись пустирів і темних провулків.
Колишній будинок культури стояв на околиці важкою сірою громадою. Неонові літери над входом світилися тьмяно навіть раннім ранком. Біля фасаду стояли дорогі машини. Отже, всередині життя не припинялося всю ніч: карти, рулетка, борги, п’яні голоси, охорона.
Я не пішов до головного входу. Обійшов будівлю кругом, вивчаючи її як укріплений об’єкт: де камери, де курять охоронці, де сміттєвий двір, де господарський вхід. Із тильного боку знайшов те, що треба: закритий двір, завалений мотлохом, вентиляційна решітка майже біля землі й поруч маленька цегляна будка з електрощитовою.
Справжня пожежа мені була не потрібна. Людей палити я не збирався. Мені потрібна була видимість катастрофи. Дим. Темрява. Крики. І впевненість Коршуна, що під загрозою його сейфові кімнати.
Я працював швидко. Зібрав біля решітки мокрий картон, старі ганчірки, гуму, мотлох, який давав багато диму й мало відкритого полум’я. Знайшов у смітті каністру із залишками горючої рідини. Потім зламав старий замок на будці й запам’ятав головний рубильник.
Рацію я ввімкнув перед самим початком. Ефір був нервовий. Люди Коршуна лаялися, доповідали, що дівчину не знайшли, питали, куди їхати далі. Сам Коршун поки мовчав.
Я підпалив ганчір’я біля вентиляції. Спершу з’явився слабкий вогонь, потім густий чорний дим. Тяга одразу потягла його всередину будівлі. Я метнувся до будки й вимкнув живлення.
Неон згас. Вікна потемніли. Десь усередині спершу здивовано крикнули, потім закашлялися, потім почалася справжня паніка. У темряві й диму люди не розбирають, де загроза, а де лише страх. Вони вірять у найгірше.
Я підніс рацію до губ і заговорив чужим, зірваним голосом, кашляючи в мікрофон:
— База! У «В’юзі» пожежа! Дим у підвалі! Світло зникло! Сейфові в диму! Терміново людей сюди!
Ефір на секунду провалився в тишу.
Потім гаркнув Коршун:
— Хто говорить?
