— Охорона! — вигукнув я, знову закашлявшись. — Підвал тягне димом! Гроші, розписки, все там! Двері не відчинити, світла нема!
Наступна фраза Коршуна була вже не наказом, а звіриним риком:
— Усім машинам до «В’юги»! Усім! Кинути прочісування! Хто не приїде — сам у підвалі згниє! Витягати все!
Я вимкнув рацію й закинув її в кущі.
Пастка спрацювала.
Жадібність виявилася сильнішою за обережність. Коршун міг бути розумним, але його казна була для нього важливіша за будь-яку дівчину, будь-якого нотаріуса, будь-який план. Зараз його люди з усіх кінців міста розверталися до околиці.
Я не став дивитися, що буде далі. Дим уже валив стовпом, усередині кричали, у дворі грюкали двері. Дуже скоро туди приїдуть і люди Коршуна, і пожежники, і ті, хто давно чекав законного приводу зайти в це кубло. А мені треба було встигнути до банку.
На пів на дев’яту я вийшов до старої центральної площі. Місто прокидалося. Ішли люди з портфелями, двірники змітали мокре листя, перші тролейбуси дзвеніли на повороті. На фасаді банку відбивалося сіре ранкове світло.
План спрацював. Але не до кінця.
Біля парадного входу стояв чорний джип. Поруч курили двоє кремезних чоловіків. У салоні сидів доглянутий чоловік у дорогому пальті й нервово дивився на годинник. Я впізнав його за описом Олесі ще до того, як він повернув обличчя.
Дядько Олег.
Коршун усе ж залишив біля банку того, кому було що втрачати. І двох людей при ньому.
Я тримався збоку, між припаркованими машинами, не потрапляючи їм на очі. О восьмій сорок із невеликим із провулка з’явилися троє: Мирон Кузьмич у своєму ватнику, Остап Ілліч, згорблений, але такий, що йшов твердо, і Олеся між ними, у величезному светрі й темній шапці.
Олег помітив їх майже одразу.
Він смикнувся, розчахнув дверцята джипа, тицьнув пальцем. Двоє охоронців кинули сигарети й пішли навперейми.
Часу думати не було.
Я рвонув з місця. Першого вдарив плечем на ходу, всією вагою, у бік. Він врізався в капот джипа й сповз униз, хапаючи ротом повітря. Другий устиг озирнутися й сунути руку за пазуху, але я вже був поруч. Перехоплення, ривок, удар обличчям об борт машини — і він осів на асфальт.
Перехожі завмерли. Хтось скрикнув. Хтось відступив.
Олег стояв біля відчинених дверцят джипа, блідий, із перекошеним ротом. Він дивився на своїх людей, потім на мене, потім на Олесю. У його очах уперше не було ні маски родича, ні впевненості людини, за якою стоїть сила. Тільки голий страх.
— Ти хто такий? — вичавив він. — Ти розумієш, з ким зв’язався?
— З людиною, яка замовила власну племінницю, — відповів я. — Розумію.
— Коршун тебе закопає.
— Коршун зараз зайнятий. У нього дим у улюбленому ігорному домі й дуже багато причин нервувати.
Я трохи зсунув куртку, щоб він побачив руків’я пістолета, але перехожі — ні.
— Стій спокійно, Олеже. Зараз під’їде людина, якій ти сам усе розкажеш.
Він ковтнув. Хотів крикнути, але не наважився.
І в цю мить на площу в’їхали три сірі мікроавтобуси без яскравих позначень. Вони зупинилися різко, двері розчахнулися, і назовні висипали бійці спецпідрозділу в броні й масках. Усе сталося швидко й буденно: лежачих охоронців притисли до асфальту, вхід до банку взяли під контроль, Олега відтіснили від машини.
Слідом під’їхав непримітний службовий автомобіль. Із нього вийшов сивий чоловік у строгому пальті. Обличчя жорстке, втомлене, очі уважні.
Степан Борисович Гнатюк.
Він оглянув площу: Олега, бійців, мене, Олесю, Остапа Ілліча. Його погляд зупинився на моїй тільняшці, шрамі й руці, яка все ще була поруч із поясом.
Я повільно підняв долоні, показуючи, що не збираюся робити дурниць.
— Данило Левченко, — сказав я. — Майор десантних військ у запасі. Усю ніч захищав Олесю Романюк тими засобами, які були під рукою.
Гнатюк ледь помітно всміхнувся. Так усміхаються люди, які самі колись не раз вибирали між поганим і гіршим.
— Судячи з ранку, засоби були дієві.
Він повернувся до Олесі.
І обличчя його змінилося…
