Ось і все. Ось воно, те запитання, якого Оксана чекала всю зиму. Бо знала людей і знала, чим це кінчається. Вона стояла на своєму ґанку, у своєму дворі, в домі, який тепер був записаний на неї і на її сина, і дивилася на чоловіка, з яким прожила дев’ять років.
Їй не хотілося кричати. Їй не хотілося тріумфувати. Їй узагалі нічого не хотілося.
І з цієї порожнечі вона зрозуміла, що все вже скінчилося давно, а вона просто доходжувала.
— Ні, — сказала вона.
— Оксано, я ж…
— Ні, Саш.
Вона сказала це без натиску, як кажуть, що чайник вистиг.
— Я тебе не проклинаю. Я тобі зла не бажаю. Живи.
— Ти мене не пробачила.
— Не пробачила, — погодилася Оксана. — І не пробачу. Не тому, що зла, а тому, що пробачають тому, хто хоче повернути, а ти хочеш увійти назад. Це різне.
Він мовчав.
— Син у тебе є, — сказала вона. — Він тебе чекає. Приїжджай до нього, коли хочеш, у будь-який день. Тільки дзвони заздалегідь, щоб він не сидів біля вікна даремно. Він біля вікна сидить, я бачила, і мені це найважче далося за всю зиму.
— А в дім?
— У дім — ні.
Саша постояв іще, потім кивнув, коротко, як кивають на вокзалі.
— Павло вдома?
— Вдома. Покликати?
— Поклич.
Вона покликала. Павло вийшов у куртці навстіж, зупинився посеред двору, і вони з батьком розмовляли хвилин сорок, у дворі, біля дровітні, сидячи на цурпаках.
Оксана дивилася на них із вікна й не заважала. Потім Саша пішов, а Павло повернувся в дім і мовчав за вечерею, а перед сном сказав:
— Мамо, він сказав, що приїде в травні.
— Приїде.
— А якщо не приїде?
Оксана погладила його по голові.
— Тоді ми з тобою все одно житимемо далі, — сказала вона. — І це теж нормально.
У травні він приїхав, і в червні. А в липні не приїхав, і в серпні теж.
Так воно зазвичай і буває, і Оксана не стала робити з цього трагедії, а просто в серпні повезла сина на три дні в обласний центр. У зоопарк, у кіно й у великий магазин, де Павло вперше в житті вибирав собі рюкзак не за ціною, а за кольором. До вересня в Оксани в’язали п’ятеро.
Почалося це випадково. Сусідка попросила взяти її хустки на продаж через них двох, потім іще одна, потім прийшли з іншого села. Лариса привозила пух, племінниця знімала й продавала.
Оксана приймала роботу й бракувала. І бракувала суворо, бо мати вчила. Краще не зв’язати, ніж зв’язати погано.
До зими їх було чотирнадцять жінок із трьох сіл. Вони завели зошит. Звичайний загальний зошит у клітинку, і Оксана розкреслила його сама.
Дата, прізвище, що здала, вага, якість, сума, підпис. Валентина Степанівна, побачивши це, засміялася так, що закашлялася.
— Ну от, — сказала вона, — я тобі казала, папір усіх переживе.
А в жовтні того ж року, через два роки після того дня на автостанції, Оксана поїхала в районний центр і зайшла на ринок. Лариса сиділа на своєму місці.
Перед нею лежали хустки, і на кожній була паперова бирка з іменем майстрині.
— Сідай, — сказала вона.
Оксана сіла на ящик, довго мовчали, дивлячись на ряди.
— Ларисо, — сказала Оксана нарешті. — Я в тебе хочу спитати одну річ. Два роки хочу.
— Питай.
— Ти тоді на автостанції звідки знала?
Лариса не стала робити загадкового обличчя. Вона розгладила долонею хустку й відповіла буденно:
— Про дім? Від Гришки. Я тобі відразу сказала, я не брехала.
— А про сина? Ти сказала: «Ваш син не повинен туди їхати». Про дім ти сказала потім, другим, спочатку про сина.
Лариса помовчала.
— А от цього я не знаю, — сказала вона. — Чесно тобі кажу, не знаю. Я тебе побачила з двома сумками й із дитиною, і мені стало холодно в грудях. Зі мною так буває. Бабка моя казала: це не від розуму, це від крові. Я в це вірю, ти не вір, мені однаково.
Вона всміхнулася.
— Хочеш, поясню по-простому. Я за своє життя бачила сорок таких жінок на автостанціях, із сумками, з дітьми й з обличчям, ніби їх кличуть у щастя. Тридцять вісім із них потім приходили до мене на ринок продавати обручку. Може, я просто навчилася впізнавати це обличчя? Може, це і є все ворожіння?
— А третє? — спитала Оксана. — Ти сказала: «Те, що віддаси, повернеться чужими руками».
— Ну, так і повернулося, — знизала плечима Лариса. — Моїми. Я тобі чужа.
— Ти мені не чужа.
— Тепер ні, — погодилася Лариса. — А тоді була.
Удома в Оксани у світлиці, на тій самій стіні, яку два роки тому сфотографував рієлтор Вадим, висить тепер рама.
У рамі, під склом, розтягнута біла павутинка, якій понад тридцять років. Зірка посередині, котячі лапки, зубчаста кайма й три маленькі ромби в кутку, там, де Лідія завжди лишала свою мітку. Поруч на цвяху дерев’яна гребінка з ручкою, обмотаною ізолентою.
А в комоді, у третій шухляді, у бляшаній коробці з-під печива, лежать тепер папери. Свідоцтво про народження. Витяг із реєстру, де вказані обидва власники: вона й син.
Копія рішення суду. Довідка з фонду з тим рядком про нотаріальне зобов’язання, через який усе почалося. І ще картонний талончик, на звороті якого друкованими літерами написані логін і пароль від електронної пошти, заведеної Оксані жінкою у форменій жилетці в центрі державних послуг на тій міській вулиці.
Павлові скоро десять. Він знає напам’ять, скільки йому належить часток у домі. Він говорить про це спокійно, як про зріст або розмір взуття.
Одна п’ята. Йому подобається, що це записано.
Іноді, коли мати в’яже біля вікна, він сідає поруч, бере мішок і починає перебирати пух, виймати остеве волосся, реп’яхи, сміття. Робота нудна, робота потрібна. А в лютому, коли прийде час чесати кіз, вони вийдуть у двір удвох, і Оксана зніме з цвяха гребінку, і сіра буде прив’язана до стовпа й коситиме оком та смикатиме ногою.
Із гребінки піде хмарка, яка майже нічого не важить і з якої можна зв’язати все, що завгодно, якщо знати, де початок. А початок завжди позначений одним коротким зубцем.
