Того вечора вона сиділа на кухні, а перед нею лежав листок, на якому вона писала стовпчиком: хустки, павутинки, строки, ціни. Скільки не рахувала, виходило 50 тисяч із невеликим, і то, якщо не спати.
У двері постукали о восьмій годині. На порозі стояла Лариса.
— Пустиш?
Вона увійшла, зняла в сінях чоботи, пройшла в кухню й поставила на стіл картату сумку.
— Я тобі хустку привезла.
Оксана повільно сіла. Лариса розв’язала вузол, вийняла наволочку, а з наволочки — білу павутинку.
Ту саму. Зірка посередині, котячі лапки, зубчаста кайма, три ромби в кутку.
— Ти сказала: пів року, — мовила Лариса. — Минуло тринадцять місяців. Я її не продавала.
— Чому?
— Бо я її в руках тримала, — сказала Лариса просто. — Я такі бачила тричі в житті. Я не могла її віддати людині, яка покладе її в шафу й забуде.
Оксана торкнулася хустки кінчиками пальців. Пух був живий, теплий.
— Я не можу викупити. У мене немає п’ятнадцяти тисяч.
— Я не по гроші приїхала.
— Ларисо…
— Слухай.
Та сіла навпроти й поклала долоні на стіл.
— Я тобі діло пропоную. Ти в’яжеш, я продаю. Але не на ринку в районному центрі за безцінь, а як треба, у місті, за ціною. У мене племінниця в обласному центрі сидить в інтернеті цілими днями. Вона вміє фотографувати й уміє писати. Ми твої хустки показуватимемо з твоїм ім’ям і з твоєю каймою, з коротким зубцем.
— Хто їх купить за такою ціною?
— Куплять, — сказала Лариса. — Ти просто не знаєш, скільки люди платять за справжнє, бо тобі все життя давали ціну за неправду.
Вона посунула павутинку до Оксани.
— А ця не продається. Це зразок. Це твоя реклама і твоя честь. Нехай висить. Люди подивляться й зрозуміють, з якого ти роду.
Оксана сиділа мовчки.
— Скільки тобі треба? — спитала Лариса.
— Вісімдесят тисяч, до березня.
Лариса подумала.
— Зв’яжеш до березня чотири великі й дві павутинки.
— Пух скінчився. У мене одна коза.
— Пух я тобі дам, — сказала Лариса. — Я його беру по семи селах. Дам у борг, віднімемо потім. Ти в’язати зможеш?
Оксана подивилася на свої руки.
— Я зможу, — сказала вона.
Цю зиму вона потім називала зимою без ночей. Вона вставала о п’ятій, топила, збирала Павла, відводила до школи, йшла в сарай до Ночки, приходила, сідала до вікна й в’язала до третьої дня. Потім син, потім уроки, потім вечеря, потім знову спиці, до першої, до другої, іноді до пів на третю.
Пух приходив мішками, і кожен мішок треба було перебрати руками. Вийняти остеве волосся, реп’яхи, сміття. Це найскучніша робота на світі, і Оксана робила її, слухаючи радіо, а іноді Павло сідав поруч і перебира́в разом із нею, і виходило вдвічі швидше й учетверо веселіше.
Першу павутинку вона закінчила вісімнадцятого грудня. Ларисина племінниця приїхала, розклала її на снігу — чорна шовкова хустка вниз, павутинка зверху — і зняла так, що було видно кожну петлю. Продали за 28 тисяч.
Оксана не повірила. Вона змусила перерахувати гроші. Другу продали за 31 тисячу.
Великі хустки йшли по 7–8 тисяч замість колишніх трьох з половиною тисяч, за які вона здавала їх вісім років. До кінця лютого на її рахунку лежало 94 тисячі. Четвертого березня Оксана прийшла до працівника служби виконання рішень і подала заяву про згоду придбати частку.
При остаточному розрахунку врахували і її вимоги. Вона внесла залишок, і за місяць із реєстру нерухомості прийшов новий витяг. У ньому — її ім’я та ім’я сина.
Дім у цьому селі став належати двом. Їй — чотири п’ятих, синові — одна п’ята. Кримінальної справи не порушили.
Богдан подзвонив їй сам і пояснив, не чекаючи запитання.
— Я вам як є скажу, щоб ви не думали, що ми відмахнулися, — сказав він. — Гроші з фонду він отримав законно, зобов’язання дав. Умисел на заволодіння коштами в момент отримання довести нічим, а без цього складу не буде. Те, що він потім роками не виконував зобов’язання й намагався продати дім, — це грубе порушення, і воно вже покаране. Він позбувся частки, гроші пішли на погашення боргів, і суд він програв. Але це цивільна відповідальність, не кримінальна.
— Я зрозуміла.
— Ви не засмутилися?
Оксана подумала.
— Ні, — сказала вона. — Мені не треба, щоб його посадили. Мені треба було, щоб у сина був дім. Дім є.
Саша приїхав у квітні. Він приїхав автобусом — своєї машини в нього вже не було — і прийшов пішки від зупинки, і Оксана побачила його з вікна, коли він ішов вулицею, повз паркан Валентини Степанівни.
Він постояв біля хвіртки. Потім повернув вертушку. Впоперек.
Оксана вийшла на ґанок і не пустила його далі двору. Вони стояли. Він біля хвіртки, вона на ґанку, і між ними були весняна грязюка й три метри.
— Здрастуй.
— Здрастуй.
Він подивився на дім, на новий шифер над сіньми, на дві нові кози в загоні за сараєм.
Оксана в лютому купила двох пухових маток, а в березні знайшла й викупила сіру. І сіра, побачивши Павла, тоді кричала так, що збіглися сусіди.
— Добре тут у тебе, — сказав Саша.
— Так.
— Оксано. — Він потер обличчя долонею. — Я все зрозумів. Правда. Я дурень був.
Вона мовчала.
— Олена поїхала. Мати хворіє. У мене нічого немає. Узагалі нічого. Я кімнату знімаю на одній із міських вулиць. Десять метрів.
— Я знаю.
— Звідки?
— Павло казав. Він із тобою зідзвонюється.
Саша ковтнув.
— Можна я повернуся…
