Допомога прийшла одинадцятого. Сім тисяч із невеликим. Саша не надіслав нічого.
І надсилати не збирався. Ірина подала заяву на аліменти. Але це окрема справа й окремі строки.
І Ірина чесно попередила: раніше, ніж за півтора місяця, нічого не буде. А якщо він піде в сіру зарплату, буде мало й довго.
Комбікорм подорожчав. Дрова Оксана купувала восени. Чотири куби.
І цього року грошей на дрова не було взагалі. Вона топила тим, що було: залишками торішніх дров, обрізками від паркану, соняшниковим бадиллям, яке збирала на краю поля разом із Павлом.
Бадилля горить швидко й жарко. І лишає багато попелу. І піч після нього треба чистити частіше.
Потім захворіла Ночка. Ночка була основною дійною козою. Доросла, четвертого окоту. Спокійна. Давала три літри. Наприкінці листопада вона перестала їсти.
І Оксана викликала ветеринара з районного центру. Ветеринарна фельдшерка Тетяна приїхала на своєму позашляховику, у гумових чоботях і з валиком для чищення одягу в кишені. Цим валиком вона безперервно обробляла рукав, бо всюди була шерсть.
— Тимпанія, — сказала вона, послухавши бік. — Перегодувала зерном?
— Я бадиллям топила. Воно, мабуть, до неї в сарай потрапило.
— Ну от, давай прокол робити.
Ночку відкачали. Тетяна взяла 1200.
І це було рівно те, що в Оксани лишалося на тиждень. За день молока стало вдвічі менше. За тиждень — літр.
А потім прийшов лист із суду: засідання переноситься, бо відповідач подав зустрічний позов.
Саша вимагав визначити місце проживання дитини з батьком. І визнати, що 200 тисяч були не Оксанині, а подаровані матір’ю на сім’ю.
— Це блеф, — сказала Ірина телефоном. — Але блеф грамотний. Хтось йому пише. Не сам він.
— Що робити?
— Готуватися. І ще. Він затягує навмисно. Забезпечувальні заходи діють. Продати він не може. Але й гроші за квартиру в нього висять. Він хоче вас вимотати. Він думає, ви зламаєтеся раніше.
— Скільки це може тривати?
— До весни, — сказала Ірина. — Готуйтеся до весни.
У грудні Оксана продала кіз.
Це було найгірше. Вона тримала чотирьох: Ночку, двох пухових — руду й сіру — і молоденьку Зірочку, яка ще жодного разу не котилася, і тому молока не давала, а тільки їла. Зірочку вона продала першою, і це було майже не боляче. Потім руду.
Сіру забирали в останній день перед Новим роком. Покупець приїхав на невеликій вантажівці, привів козу на мотузці до кузова, і та вперлася всіма чотирма й заверещала так, що Павло втік у дім і заліз під ковдру з головою. Залишилася одна Ночка, бо без молока було не можна.
Увечері Оксана сиділа на порожній лавці в сараї, де ще пахло козами, і тримала в руках гребінку, саморобну, з дерев’яною ручкою, обмотаною ізолентою. Цією гребінкою вона вичісувала пух вісім років. Вичісувати тепер було нікого.
Павло прийшов, сів поруч і мовчав. Потім сказав:
— Мамо, а сіра до добрих людей потрапила?
— До добрих.
— А ми її викупимо?
— Викупимо, — сказала Оксана. — Обов’язково.
І відчула, що каже це не дитині, а собі, і що це перша обіцянка за всю зиму, яку вона дала вголос…
