Із готовими паперами Оксана приїхала до банку о дев’ятій, а до районного суду — об одинадцятій. Позов прийняли.
Жінка в приймальні поставила штамп, і Оксана дивилася на цей штамп, як дивляться на вакцину. Заяву про забезпечувальні заходи могли розглянути терміново, без виклику сторін, окремо від основного спору. Ірина пояснила це телефоном, поки Оксана йшла від суду до зупинки.
— Чекаємо ухвалу. Як отримаємо, одразу веземо в службу реєстрації нерухомості. Не поштою. Руками.
Ухвалу винесли в понеділок. Суддя заборонила реєстраційні дії щодо дому в селі до набрання рішенням законної сили.
Оксана відвезла копію в обласний центр сама. Першим автобусом. Відстояла чергу й здала у віконце. Жінка у віконці поставила відмітку на її примірнику й сказала:
— Внесемо протягом трьох робочих днів.
Перехід права було зупинено за два дні до реєстрації. Саша подзвонив у середу ввечері.
— Ти що зробила? — спитав він.
Голос у нього був дивний, не злий, а такий, яким говорять, коли під ногами провалилася земля.
— Я подала до суду, — сказала Оксана.
— Ти розумієш, що ти наробила?
— Розумію.
— Нічого ти не розумієш, — крикнув він, і відразу стало легше, бо крик був знайомий. — У мене угода, у мене завдаток узято, сто тисяч. Я під цей дім квартиру взяв, перший внесок вніс.
— Дім мій і Пашин теж.
— Дім мій, мій, він на мене оформлений.
— На тебе оформлений, — погодилася Оксана. — А куплений на мамині гроші й на цільову допомогу сім’ї. І ти підписав у нотаріуса папір, що виділиш нам частки за пів року. Три з половиною роки минуло, Саш.
Мовчання тривало довго.
— Хто тобі сказав? — спитав він нарешті тихо.
І Оксана зрозуміла, що ось це — головне, що його цікавить. Не як їй тепер жити, не що буде із сином. А хто сказав.
— Держава, — відповіла вона. — Держава мені сказала. У них там усе записано.
Він кинув слухавку.
За два дні приїхала Галина Петрівна. Вона приїхала на таксі, вийшла біля хвіртки й вертушку повернула, не дивлячись, звично. Оксана дивилася на це з вікна й запам’ятовувала.
— Ну, здрастуй, юристко, — сказала свекруха, заходячи без стуку.
— Здрастуйте.
— Ти хоч розумієш, що ти сина мого під статтю підводиш?
— Я нікого нікуди не підводжу.
Галина Петрівна пройшла у світлицю й сіла на диван, по-господарськи відкинувшись.
— Значить так, слухай сюди. Позов ти забираєш, завтра ж.
— Ні.
— Ти подумай добре. — Свекруха заговорила повільно, роздільно. — Ти хто така? Ти ніде не працюєш, у тебе трудової книжки немає, ти живеш у чужому домі й пасеш кіз. Ми із Сашею завтра підемо й напишемо, що дитина в тебе в неналежних умовах. Дах тече? Тече. Воду з колонки носиш? Носиш. До школи за три кілометри? Ну от.
— До школи чотириста метрів.
— Неважливо. — Галина Петрівна підвищила голос. — Опіка приїде, подивиться й забере. І віддадуть батькові, бо в батька квартира в місті, робота й довідка про доходи. А в тебе що? Кози?
Оксана стояла біля печі. Піч була тепла, і вона притисла до неї долоню, щоб не тремтіла.
— Галино Петрівно, — сказала вона, — ось ви зараз кажете: віддадуть батькові, у батька квартира. А батько три з половиною роки тому дав нотаріусові письмове зобов’язання виділити цій дитині частку в домі. І… не виділив. І продає дім, де дитина зареєстрована. Як ви думаєте, кому опіка повірить?
Свекруха відкрила рота й закрила.
— І ще, — вела далі Оксана рівно, — ви кажете, я ніде не працюю. У Валентини Степанівни в приймальному пункті вісім зошитів, і в них щомісяця моє прізвище і мій підпис. Це теж папір. Ви ж самі казали, папір усіх переживе.
— Це Валька казала, а не я, — машинально поправила Галина Петрівна.
І сама зрозуміла, що сказала. Вона встала, смикнула пальто й пішла до дверей. На порозі обернулася.
— Ти пошкодуєш, — сказала вона.
Шкодувати Оксана почала за тиждень. Спочатку скінчилися гроші…
