— І ще, — сказала нотаріуска. — Я все життя намагалася працювати чесно. Якщо мою роботу використали для обману, хочу, щоб розібралися. Свідчення дам. Але зручним свідком не буду: ані слова понад те, що знаю. Зате відомого приховувати теж не стану.
Інше підтвердження з’явилося без пошуків Анни. У липні у двір до Галини Степанівни зайшов худий молодий чоловік, років двадцяти шести, з мотоциклетним шоломом. Зірочка розглядала його недовірливо.
— Анну Ковальчук можна побачити?
Вона вийшла, витираючи руки рушником, і зупинилася. Обличчя лишалося чужим, але лоб був із тієї ж родини — як у неї, як у Марини.
— Денис Савчук. Я ваш племінник.
Сіли на лавку біля огорожі. Галина Степанівна пішла до хати, звідки все прекрасно було чути.
Денис розповів, що пам’ятає тітку погано. Коли йому виповнилося десять, вона привезла губну гармошку й показала, як грати. Мати потім забрала подарунок: сказала, що від нього всьому дому немає спокою. Тепер він четвертий рік жив у великому місті й майже не спілкувався з батьками.
— Євгенія Михайлівна написала мені у квітні, через інтернет. Я ще здивувався, що вона вміє. Розповіла про вас.
Анна спитала, навіщо він приїхав. Денис дістав телефон.
— Вам треба знати про чотирнадцяте листопада?
Вона дуже повільно повернулася до нього.
— І про дату вона написала?
— Так.
Пальці в нього тремтіли, поки він гортав фотографії. Того дня він приїздив додому на прохання матері. Був день народження покійної бабусі; сім’я зазвичай ішла на кладовище, а потім збиралася в кафе на площі. Так було й тоді: він, мати, батько.
Денис знайшов знімок, але телефон одразу не віддав.
— Тітко Аню, я мушу сказати. Вона все-таки моя мати. Я не хочу їй в’язниці.
— Я теж не хочу, Денисе.
Він підвів очі, намагаючись зрозуміти, чи можна прийняти таку відповідь.
— Справді?
— Мені треба знати, що сталося. А як за це відповідати — вирішую не я.
На фотографії в погано освітленому кафе сиділи троє. Двадцятичотирирічний Денис, Сергій боком, із чаркою, і Марина в стьобаному жакеті. Чорне пальто лежало на спинці стільця. На ньому була брошка: великий листок із темного каміння.
— Дата збереглася?
— У властивостях файлу. Чотирнадцяте листопада, вісімнадцята двадцять дві.
Анна повернула телефон. Тепер треба було сказати племінникові те, чого не можна було пом’якшити вдячністю.
— Покажіть це Олені. Але доведеться й свідчити. Підтверджувати, що ви були там саме того дня. Матері це дуже зашкодить. Ви розумієте?
Він затиснув шолом між колінами.
— Тому й думав три місяці.
Потім подивився на Анну й повторив материн настанову: брехню доводиться весь час пам’ятати, а з правдою цього не треба. Так вона вчила його в дитинстві. Він і тепер хотів вчинити так, як колись вимагала вона сама.
Анна дивилася на дорослого племінника, намагаючись уявити хлопчика з гармошкою. Десь у її втрачених роках цей хлопчик існував, учився дмухати в подарунок і радів музиці. Побачити його пам’ять поки не дозволяла.
— Я тобі огірків із собою покладу, — сказала вона.
І здивувалася: точнісінько як Галина Степанівна. Тільки тепер ці слова належали їй самій…
