До серпня Олена могла пояснити, з чого складається справа. Вона навмисне добирала прості слова: Анна витримувала роботу, поїздки й очікування, але складний ланцюг юридичних міркувань утримати їй було важко.
— У нас три різні питання. Не змішуємо їх, інакше заплутаємося самі й дамо заплутати суд.
Перше: Анна жива, і її особу встановлено. Паспорт отримано, отже, можна скасовувати рішення про безвісну відсутність. Разом із підставою припиниться й довірче управління. Тут Олена великої суперечки не чекала.
Друге: дарування. Треба довести, що Анна не укладала договору, оскільки в зазначений час перебувала в іншому місці. Тут заперечуватимуть. Тому одна знахідка не повинна лишатися самотньою: запис на рамі підтверджується протоколом огляду, актом, журналом, директоркою й вахтеркою. Є й відомості нотаріуски про відвідувачку, і знімок пальта з брошкою.
— А якщо заявлять, що я подарувала раніше? — спитала Анна. — А число в договорі помилкове?
— Спробують. Але нотаріальні дії йдуть у реєстрі підряд, з номерами й датами. Між тринадцятим і п’ятнадцятим стоїть чотирнадцяте. Це не один випадково написаний місяць чи день, там уся послідовність. Однією опискою її не поясниш.
Олена зняла гумку, подивилася на неї й надягла назад.
— Третє питання — дорога. Воно вже кримінальне. Заяву я подала. І тепер мені треба розуміти, чи готові ви йти далі і в цій частині.
— Що зміниться?
— Якщо обмежитися цивільними вимогами, повертаємо дім, скасовуємо дарування. Приблизно за пів року можемо закінчити. Сестра втратить отримане, а що буде з вашими стосунками через десять років, ніхто зараз не знає. Можливо, колись навіть поговорите.
Анна слухала, не перебиваючи.
— Із кримінальним розслідуванням усе довше й важче. Підроблення й шахрайство — одне. Обставини вашої травми — інше. Минуло півтора року, у нас немає свідків того, що сталося, немає ясної картини поїздки. Пов’язати все доказами може виявитися майже неможливо. Обіцяти вам певний результат я не буду.
— Тоді це марно?
— Я кажу про обмеження доказів. А вам може бути потрібно, щоб запитання взагалі поставили. Іноді людина починає говорити не тому, що їй пред’явили неспростовний доказ, а тому, що більше не може ухилятися від простого запитання.
За вікном висіла звична вивіска автозапчастин. Анна дивилася на неї, як дивилася тут уже багато разів, коли нові папери робили її минуле дедалі менше схожим на випадкову біду.
— Продовжуйте, — сказала вона. — І з цим теж.
Сергій Савчук почав плутатися на третьому допиті. Слідча Мельник, у якої на підвіконні ріс кактус у банці з-під кави, з усіма говорила на ім’я та по батькові. Вона ставила звичайні запитання, не підвищуючи голосу: що було чотирнадцятого листопада, хто сидів у кафе, коли роз’їхалися, коли Сергій востаннє бачив Анну Павлівну. Чи їздив кудись двадцять четвертого? Якою машиною? Де заправлявся?
На третьому допиті перед ним поклали виписку з паливної картки. Двадцять четверте листопада: заправка на виїзді з рідного міста Анни о сімнадцятій нуль вісім. Інша, у місті сусідньої області, — о двадцять першій сорок.
— Сергію Вікторовичу, майже чотири з половиною години між заправками. Триста кілометрів. Додому вам в інший бік. Поясніть, куди їхали.
Він говорив про запчастини, потім про знайомого, далі почав посилатися на пам’ять. На четвертому допиті його попросили назвати знайомого. Сергій поклав руки на стіл.
— Вона сама з машини вийшла…
