Ні крику, ні сліз не вийшло. Анна опустилася перед піаніно навколішки, притримуючись за край. Не вибирала, як стати, — ноги самі зігнулися. Довгі поїздки, порожні рами, чужі підписи раптом умістилися у відстань від її очей до цих кількох ліній.
— Вам зле? — злякалася Ірина. — Що з вами?
— Навпаки. Дуже добре. Тільки… можна хвилин на п’ять сюди нікого не пускати?
Підвівшись, Анна дістала старий кнопковий телефон, відданий Оксаною, і зателефонувала Олені. Назвала школу й дату. На тому кінці спершу запала тиша, а потім голос адвокатки став швидким і діловим:
— Відійдіть від інструмента. Нічого не чіпайте. Ні протирати, ні обводити, ні поправляти літери не можна. Хто поруч із вами відповідає за школу?
— Директорка, Ірина.
— Передайте їй телефон.
Наступні три години Олена називала фіксацією. Анні все, що відбувалося, здавалося майже неймовірним: дорослі люди так серйозно займалися кількома олівцевими штрихами, які їхній автор колись залишила машинально.
Після дзвінків адвокатки приїхав місцевий дільничний. При двох понятих — учителеві фізкультури й шкільному водієві — описав залу, інструмент, інвентарний номер, розташування запису на металевій рамі. Відзначили, що його зроблено графітним олівцем і він містить ініціали з датою. До рами приклали лінійку, зробили фотографії.
Ірина принесла стару папку. Там знайшовся акт настроювання й дрібного ремонту фортепіано: виконавець — Ковальчук Анна Павлівна, чотирнадцяте листопада. Але ще важливішим виявився журнал шкільних чергувань. Тодішня вахтерка записала, що приїздила жінка-настроювач, працювала з десятої до п’ятнадцятої сорока; залу зачиняли, музику перенесли до третього класу.
Олена телефоном спитала про вахтерку. Та була жива, сиділа вдома через хвору ногу.
— Добре. Її свідчення знадобляться, — сказала адвокатка.
Коли люди роз’їхалися, Анна лишилася перед відкритим інструментом сама. Вона намагалася уявити ту жінку, яка приїхала сюди звичайного робочого ранку. Автобус прибув о пів на дев’яту, потім довелося чекати. Понад п’ять годин біля піаніно — отже, роботи було багато. Поруч картата сумка, мабуть, їжа на день. Усі ці подробиці складалися зі знайомого порядку роботи, а не з повернутої пам’яті.
Вона закінчила, поставила дату й поїхала. Не знала, що за десять днів усе звичне обірветься. Олівець був потрібен їй лише для наступного майстра; про майбутній суд, про власне зникнення вона не могла думати. Тим надійнішим виявився цей непомітний слід.
Анна поклала пальці на раму поруч із записом, не торкаючись графіту.
— Дякую тобі, — тихо сказала вона.
У нічному автобусі перед очима раптом виникло інше: сірий коридор, запах мокрих ганчірок, світла смужка під дверима. За дверима хтось повільно грав гаму й помилявся. Анна не розуміла, звідки взявся цей шматочок, не могла перевірити його чи продовжити. Але вперше за півтора року картина прийшла сама, без чужої розповіді.
У кабінеті Олена розклала карту — звичайну, з тих, що продавалися в кіосках, — і попросила Анну уважно слухати. Треба було не лише зрозуміти самій, а й зуміти пояснити все в суді, без адвокатських висловів.
— Договір: чотирнадцяте листопада, одинадцята сорок, нотаріус у вашому рідному місті. Робота: того ж дня, інша область, з десятої до п’ятнадцятої сорока. Журнал, акт, свідки й запис в інструменті говорять про одне.
Ручка пройшла по карті від школи до міста.
— Тут понад сто дев’яносто кілометрів. Машиною близько двох з половиною годин в один бік, якщо нормально їхати. Автобусами з двома пересадками — пів дня. Ви не могли між цими записами непомітно з’їздити туди й назад.
Олена поклала ручку.
— А тепер самі. Як людині на вулиці розповіли б?
Анна подумала. Дата вже не пливла перед очима, як того дня, коли вона вперше побачила договір. Поруч із нею був інший час, інше місце й чужий запис, який не могли зробити заради майбутньої допомоги їй.
— У годину, коли за мене підписували дарування, я працювала біля піаніно в іншому районі. Це відомо не лише з моїх слів. Вахтерка записала години. Я залишила дату. І між цими місцями надто далеко, щоб опинитися в обох.
— Так і скажете, — схвалила Олена.
— Що робитимемо далі?
— З’ясовуватимемо, хто прийшов замість вас. Печатка справжня, запис є. Значить, хтось пред’явив документ і поставив підпис.
Нотаріус Людмила Борисівна працювала тридцять років. На її столі стояв мідний дзвіночок: ним викликали помічницю, щоб не кричати через двері. Олена прийшла з адвокатським запитом. Нотаріуска підняла реєстр, звірила номер і підтвердила: чотирнадцятого листопада договір справді посвідчували, паспорт перевіряли, дарувальниця була присутня особисто.
— Помилку виключаєте? — спитала Олена.
— Ні. Я могла помилитися.
Адвокатка здивувалася. Вона чекала, що доведеться довго долати захист, а почула спокійне визнання можливості помилки.
— Я не стану зображати бездоганну пам’ять, — вела далі Людмила Борисівна. — Дивлюся документ, фотографію, обличчя. Якщо паспорт справжній, а жінка приблизно того ж віку й дуже схожа, родинність сама по собі я не визначу. Відбитків у нас немає, звірити за базою обличчя не можна. Але документ тоді був справжній. Ознаки підробки я б помітила.
Анну запросили до кабінету. Вона поклала перед нотаріускою паспорт, отриманий у лютому. Людмила Борисівна довго вдивлялася в неї.
— Не можу сказати, що пам’ятаю вас. У тієї жінки обличчя було повніше. Але людина могла схуднути за півтора року, і лише з цього судити не можна. Мені недостатньо враження.
Олена попросила згадати хоч якусь подробицю візиту. Нотаріуска закрила реєстр і замислилася. У пам’яті збереглися дві речі.
Жінка не зняла пальта, хоч у приміщенні було добре натоплено. На пальті була велика брошка-листок із чорних камінців. Схожу носила мати Людмили Борисівни, тому прикраса їй запам’яталася.
Крім того, відвідувачка довго шукала паспорт. Хвилини зо три перебирала вміст сумки: гаманець, хустинку, таблетки. Нарешті знайшла й уголос зраділа, сказавши, що весь час його губить.
— Чому це привернуло вашу увагу? — спитала Анна.
— У мене лишилося враження, ніби вона рідко користується цією річчю. Не знає, куди поклала. Але це лише враження, майте на увазі.
Олена записала обидві подробиці й спитала, чи погодиться нотаріуска подивитися фотографії.
— Погоджуся. Тільки я обіцяю сказати чесно, а не обов’язково впізнати. Не згадаю — значить, так і відповім.
Через соціальні мережі й колишніх однокласників зібрали вісім знімків. Жінки від сорока п’яти до п’ятдесяти п’яти років, схожий тип обличчя, фотографії по груди, у приміщенні. Серед них була Марина Савчук — на чиємусь весіллі, за столом, у стьобаному жакеті.
Людмила Борисівна розклала знімки, двічі переглянула весь ряд і взяла один. Олена близько півтори хвилини мовчала, перш ніж поставити запитання.
— Наскільки ви певні?
— Настільки, наскільки можу бути через півтора року. Присягатися, що це встановлений факт, не стану. Якщо ж вибирати, хто сидів у мене в пальті з тією брошкою, вибрала б цю жінку.
Фотографія Марини лишилася посеред столу…
