Ніч минула без сну. О четвертій ранку вона розтопила піч, хоч надворі й без того було тепло. Треба було робити щось знайоме: відчинити, підкласти, стежити за вогнем. Галина Степанівна вийшла в халаті й сіла біля неї.
— Лякав?
— Дім віддає.
Господиня помовчала.
— Тільки не сердься. Може, погодитися? Тобі ж і далі десь жити треба. Куди підеш? Кухня моя — добре, а мене на скільки вистачить? Я ж не навіки.
Галина Степанівна говорила про житло й про те, що сама не вічна. Анна дивилася у вогонь.
— Мені треба зрозуміти, що зі мною зробили. Якщо просто візьму дім, там же й лишуся з цими питаннями. У кожній кімнаті думатиму: а раптом сама все віддала? А раптом сама пішла, сама впала, сама винна? Від дому це не зникне.
Вона дивилася у вогонь. Сергій пропонував їй дах, але разом із ним — колишнє незнання. Жити всередині нього далі Анна вже не могла.
Галина Степанівна важко підвелася.
— Тоді огірків тобі покладу в дорогу.
Вісімнадцятою адресою виявилася та сама сільська школа, де колись підказали, у якому місті шукати її минуле. Анна приїхала третього червня. До одинадцятої чекала закінчення останнього уроку в молодших класів: музична зала ще була зайнята.
У школі навчалося трохи більше шістдесяти дітей. На столі директорки під склом лежала районна карта, а паперові прапорці позначали села, звідки привозили учнів. Директорку звали Ірина.
— Я вас пам’ятаю, — сказала вона відразу. — Тільки раніше ви були повніша. І волосся довше… Вибачте.
— Не вибачайтеся. Для мене добре, що хоч хтось пам’ятає.
У кутку під вікном стояло піаніно. В’язана серветка закривала верх, на ній стояв горщик із пластмасовою квіткою. Анна прибрала горщик, склала серветку на підвіконні, підняла кришку.
Ліворуч, між рядами кілків, на сірому шорсткому ґрунті темнів олівець. Дві літери — «АК». Поруч дата. Чотирнадцяте листопада…
