— За всю роботу багато таких позначок лишилося?
— Напевно. Я двадцять п’ять років їздила.
— Зможете назвати установи?
Анна похитала головою. Олена присунула чистий аркуш. Шукати довелося б навмання, але коло все ж можна було звузити: не весь світ, а десять чи двадцять місць, де збереглися її інструменти. Адреси допоможуть відновити платежі. Управління культури, бухгалтерії трьох районів, відомості за потрібний рік — туди й підуть запити.
— А після цього хтось має відкрити кожне піаніно, — сказала адвокатка.
— Я відкрию.
— На вас, щиро кажучи, і розраховувала.
Список збирався півтора місяця. З відповідей, платіжних документів, журналів реєстрації поступово набралося дев’ятнадцять адрес: одинадцять шкіл, чотири Будинки культури, два інтернати, окрема музична школа й дитячий садок. У кожній установі колись платили Анні Павлівні Ковальчук.
На аркуші дев’ятнадцять рядків виглядали цілком посильним завданням. Розклад перетворював їх на іншу величину. В одне селище автобус ходив по вівторках і п’ятницях. В інше — лише по середах, і повернутися того ж дня не виходило. До знайомої сільської школи рейс був щоденний: прибуття о пів на дев’яту, від’їзд о першій. Саме тоді, коли залу займали уроки.
Туди й назад виходило від ста вісімдесяти до чотирьохсот, залежно від відстані. Додавалися їжа, інколи нічліг. На всі поїздки потрібно було приблизно вісім тисяч, і то без запасу. Такої суми в Анни не було.
Перевірити рядок у списку означало насамперед дістатися до дверей. Навіть якщо за ними чекало чергове порожнє місце на рамі, зворотний квиток однаково коштував грошей. І відмовитися від далекої адреси тому, що туди незручний рейс, вона не могла: невідомо, яка з дев’ятнадцяти виявиться потрібною. Розклад не знав про її поспіх. Він лишався тим самим і для пасажира з пам’яттю, і для жінки, яка намагалася за старими бухгалтерськими слідами зібрати свою роботу за цілий рік. Олена могла добути адреси, але проїхати їх замість неї було нікому.
Три тижні вона мила під’їзди у двох п’ятиповерхівках, ще два розвантажувала товар біля ринкового продуктового магазину, де погоджувалися платити без оформлення. Оксана дала дві настройки у філіях і провела їх як ремонт інвентарю. Галина Степанівна поклала їй до кишені півтори тисячі мовчки.
Анна принесла гроші назад, але господиня відмовилася їх узяти.
— Потім розрахуєшся. Це не подарунок. Вважай, вкладаю у твою справу.
Коли на дорогу набралося, Анна поїхала. Вона казала собі, що шукає доказ для суду. Але під кришкою кожного піаніно сподівалася зустріти ще й ту жінку, якою була раніше. Чужі інструменти зберігали її роботу, і власний напис міг виявитися там, де пам’ять не зберегла жодної прожитої години.
Почала з дитячого садка. У музичній залі стояли маленькі стільчики, серед них — піаніно. Анна підняла верхню кришку. Ліворуч від кілків була лише гладенька чорна поверхня, пил та засохла муха.
Завідувачка спитала, що вона хоче знайти. Почувши про олівцевий запис, пояснила: років із п’ять тому вони із завгоспом перефарбували раму з балончика. Старе покриття облупилося, виглядало соромно, от і привели до ладу.
Анна постояла перед чорним лаком. Потім настроїла інструмент: піти, лишивши його таким, не змогла. Поїхала останнім автобусом без потрібної знахідки.
У другому місці записи збереглися. Три, і всі чужі. Один ще з дев’яностих, другий майже зник, третій лишив майстер з обласного центру, який приїздив після неї.
— Може, він ваш стер? — припустила вчителька. — Адже олівцем.
Анна сіла. До цієї хвилини вона думала лише про те, чи збереглося піаніно. Тепер з’явилася інша можливість: інструмент стоїть, а її роботи в ньому більше не видно. Досить було провести ганчіркою, зачепити мастикою, старанно навести лад перед комісією. Те, що могло триматися роками, зникало від одного чужого руху.
За травень вона перевірила дев’ять адрес. Десь піаніно списали й вивезли на металобрухт. В інтернаті замінили новим пожертвуваним інструментом. В одній школі з гордістю розповідали про прибиральницю, яка миє навіть усередині: рама там блищала, і шукати вже не мало сенсу.
В одному з Будинків культури Анна нарешті побачила власні ініціали. Поруч стояла квітнева дата потрібного року.
Не листопадова. Не та, на якій тримався договір. Для головної суперечки цього було недостатньо. Але майже годину Анна не могла піти зі сцени: дивилася на олівцеві лінії й відчувала кистю, як вони були проведені. Нахил літери «А», знайомий рух у «К» — не просто схожий почерк, а впізнавана робота руки.
Вона вийняла олівець, повторила ініціали на клаптику паперу й піднесла до рами. Лінії збіглися. У ту мить повернулося не все минуле; лише один рух раптом знайшов своє колишнє місце. Анна заплакала.
Завідувачка, у якої по черзі дзвонили два телефони, тихо вийшла й прикрила двері. Тут нічим було допомогти словами. Анні треба було побути поруч із доказом, який поки майже нічого не давав суду, зате так багато давав їй самій.
До кінця травня в списку лишалися чотири неперевірені місця. Анна поверталася вечірнім автобусом із чергової поїздки й біля виходу з автостанції побачила чоловіка. Кремезний, років п’ятдесяти семи, у шкіряній куртці й кепці, з автомобільними ключами в руці. Він заступив прохід так, що пройти повз непомітно було неможливо.
— Анно.
Вона подивилася на нього без жодного впізнавання.
— Ви хто?
Чоловік кліпнув. Очевидно, готував інші перші слова й іншу зустріч.
— Ти справді не розумієш?
— Я людей не пам’ятаю. Ні вас, ні інших.
— Сергій я. Маринин чоловік.
Анна переклала сумку в другу руку. Тепер вона знала, хто заступив дорогу, але обличчя все одно нічого їй не говорило.
— Навіщо приїхали?
Навколо стояли люди: чекали, курили, дивилися на автобуси. Сергій запропонував відійти, однак Анна відмовилася. Він усміхнувся, вже без колишньої певності, й заговорив просто тут.
— По-доброму хочу домовитися. Забирай дім. Увесь, цілком. Живи там. Тільки позов відклич і годі папери ворушити.
— Мені треба дізнатися, що сталося чотирнадцятого листопада.
Дата ніби не потребувала для нього пояснень. Він не перепитав, про який листопад ідеться і чому вона вибрала саме цей день. Анна помітила відсутність запитання. Воно ще нічого не доводило, але змусило уважніше вдивитися в чоловіка перед нею.
— Чому не можна розбиратися в документах?
Сергій мовчав. Під лівим оком у нього часто сіпалася шкіра.
— Ви готові віддати весь дім, аби я більше туди не дивилася? — повільно мовила Анна. — Що ж у цих паперах для вас дорожче за дім?
Він підійшов майже впритул. Пахнуло бензином і цигарками.
— Дурна ти. Ми тебе жаліємо, а ти… Кому ти весь цей час була потрібна? Хто за тобою бігав? Приїхала, коли все готове. Дах ми зробили. Вікна наші, паркан за наші гроші. Поки ти по смітниках ходила, ми працювали.
— А звідки вам відомо про смітники?
Він трохи відступив.
— Кажуть.
— Хто каже?
Відповіді не було. Сергій розвернувся, сів у синю машину й різко виїхав, розсипавши гравій з-під коліс. Анна дотяглася до дому Галини Степанівни й опустилася на ґанок. Поки розмовляла, трималася. Тут ноги відмовилися нести далі…
