Уранці вона вдягла сукню, яка ще сходилася на животі, і відвела Соню до Тані Савчук. Вони дружили з дитинства; тепер Тетяна жила по сусідству й працювала на пошті. Залишивши доньку, Марина пішла до адміністрації. Вона ще не знала, як багато змінять найближчі сорок хвилин.
Контора займала половину старої школи. В іншій половині містилася бібліотека. У кабінеті за столом сиділа жінка років п’ятдесяти п’яти, у кофті попри спеку. Вона ставила печатки. На табличці Марина прочитала: Ольга Андріївна.
— Я купила одинадцятий будинок, біля яру. Хотіла дізнатися про реєстрацію. І довідку отримати, якщо треба.
Жінка зняла окуляри.
— Ви його купили?
— Так. У квітні, у Віктора Степановича Бондаря. Договір оформили.
Ольга Андріївна нічого не відповіла. Підійшла до шафи, дістала важку книгу з підклеєними аркушами, перегорнула й розгорнула на столі. Палець зупинився біля потрібного запису.
— Ось. Прочитайте самі.
Марина схилилася над графами. Прізвище власника, рік народження, родина, земля, будівлі. Нижче, акуратно виведена синьою ручкою, стояла позначка: будинок визнано непридатним для проживання, знято з обліку житлового фонду, є акт комісії. Проживаючих немає. Дата — жовтень позаминулого року.
Вона перечитала запис тричі. Слова лишалися тими самими, але поєднати їх із власною купівлею було важко.
— Виходить… що це означає?
— Що житлом цей будинок більше не вважається.
— Але ж він стоїть.
— Будівля стоїть. Жити в ній не можна. Комісія позаминулої осені обстежувала старі будинки в селі. У вашого дах завалився, несучі колоди згнили, від фундаменту майже нічого не лишилося. Електрику відключили, стовп прибрали. Я пам’ятаю.
Ольга Андріївна пояснила, що будинок давно пустує, від смерті Надії Бондар, матері Віктора. Спробувала знайти рік, перегорнула сторінку, але точної дати так і не назвала. Марина дивилася на синій рядок і думала зовсім про інше.
— Фонд дозволив купівлю. Гроші переказали. Не могли ж вони просто так схвалити 833 тисячі?
— Вони перевіряли реєстр нерухомості. Там старий запис: житловий будинок. Його ніхто не змінив. А акт і наш облік ідуть окремо, за районною комісією. Відомості між собою не звірили.
— Тобто на одному аркуші це будинок, а на іншому…
— А на іншому вказано, що він непридатний. І продавець про це знав. Йому надсилали припис. Я сама надсилала рекомендованого листа Віктору Степановичу Бондарю.
У кабінеті стихли навіть звичні паперові шерехи. Марина повільно промовила:
— Отже, він продав мені будинок, хоча знав, що той офіційно непридатний для проживання.
— Ви цього від мене не чули, — Ольга Андріївна стиснула губи. — Але так, він знав про непридатність будинку, коли продавав його вам.
Марина сіла біля стіни. Перед очима попливло, живіт напружився. Жінка запропонувала води й налила з графина. Марина пила потроху, чекаючи, поки зможе знову думати без цієї каламутної пелени.
Сертифікат призначався для поліпшення житлових умов. Вони з Павлом весь час повторювали ці слова, коли обирали, на що його витратити. Тепер перед нею лежало підтвердження: придбання навіть житлом не було. Якщо будинок був лише приводом переказати гроші, то її участь виглядала інакше. Вона вважала себе покупчинею, а її могли використати для виведення коштів.
— Можна зробити копії? Виписку з книги й акт комісії?
— Виписку видамо, ви власниця. Акт узагалі зберігається в районному житловому відділі. Але в мене копія є. З неї теж зроблю.
— Будь ласка, завірте обидві.
Ольга Андріївна погодилася. Поки працював принтер, вона спитала, чи знає про все Галина Степанівна Коваль. Марина підвела голову.
— Про що знає?
— Про акт. Вона ж сестра Віктора. Тут увесь край вулиці знав, село маленьке.
Марина заплющила очі.
— Знала, значить.
— Негарно це. Дуже негарно, — тихо сказала Ольга Андріївна, подаючи теплі аркуші. — Люди думають: договір підписано, більше нічого не лишилося. А книга нікуди не поділася. У ній усе записано.
Дорогою назад Марина майже не помічала вулиці. У голові нарешті вибудовувався порядок. Акт склали два роки тому. Віктору надсилали припис. Свекруха знала про непридатність будинку. Фотографії іншого житла з’явилися саме тоді, коли йшлося про купівлю. Її примірник забрали. Угоду провели далеко від села. Отримавши гроші, Віктор оголосив, що виїжджає, але й далі з’являвся тут.
Окремо кожній обставині можна було знайти пояснення. Разом вони складалися для Марини в навмисний обман. Не в хитромудру загадку, яку неможливо розгадати, а в розрахунок на її ніяковість, довіру й небажання сваритися з ріднею. Вона йшла між магазином і водонапірною вежею й раптом зрозуміла, що більше не соромиться ставити запитання…
