Адвокат торкнувся рукава Галини Степанівни. Вона сіла. Для Марини ці спокійні слова означали більше, ніж найгучніший докір: нарешті фраза, якою її стільки разів змушували замовкнути, перестала вирішувати все.
Паралельно тривало кримінальне розслідування. За два місяці під вартою Віктор почав давати докладні свідчення. Розповів про знайомого з районного центру, про світлини, про розподіл коштів. Говорив з образою людини, яка опинилася за ґратами сама й більше не хотіла прикривати тих, хто лишився на волі.
Для цивільної справи особливо важливими були дві обставини. Галина Степанівна отримала 433 тисячі й внесла їх за студію. Історію про від’їзд до сина підготували заздалегідь, розподіливши, хто і що говоритиме. А заставний квиток від двадцять шостого липня підтверджував, що в означений час Віктор перебував тут. Літнє прохання Ірини Михайлівни знайти документальний слід брехні було виконано.
Вирок оголосили в березні. За шахрайство з виплатами за попередньою змовою і окремо за крадіжку Віктор отримав три роки позбавлення волі. Галині Степанівні призначили два роки умовно, з іспитовим строком і обов’язком відшкодувати збитки. Суд урахував її вік, здоров’я і те, що частину шкоди вже було погашено. Знайомого, який вигадав схему, судили окремо: у його справі набралося одинадцять подібних епізодів.
Цивільний позов задовольнили у квітні. Договір скасували, право власності Марини на одинадцятий будинок припинили. Вона ніколи не думала, що так зрадіє документу, в якому в неї щось забирають. Але цей запис звільняв її від руїни, від чужого розрахунку і від обов’язку пояснювати, чому дітям дісталося непридатне житло.
Кошти стягнули з обох відповідачів солідарно на користь фонду. Сертифікат відновили: 833 тисячі знову можна було спрямувати на купівлю. Марина не отримала цю суму готівкою. Вона отримала назад право зробити те, заради чого й підписала перший договір.
Галина Степанівна продала студію швидко й дешевше, ніж розраховувала, щоб погасити збитки. Виконання обов’язку з відшкодування було для неї важливим при умовному покаранні. Сільський будинок зберігся за нею як єдине житло. Марина не шкодувала, що свекруха його не втратила. Чужий дім їй не був потрібен. Вона хотіла придбати свій.
У червні, після набрання вироком законної сили, повернули родинний убір. Марина розписалася в кімнаті зберігання речових доказів, отримала паперовий згорток і вийшла на вулицю. На лавці біля відділку розгорнула пакунок. Сонячне світло лягло на потемніле срібло, і всі сорок вісім монет разом озвалися блиском.
Вона тримала на колінах роботу жінки, яка померла за сорок років до її народження. Три ряди монет, знайоме кріплення, старі шви. Сліз уже не було. Марина просто сиділа, дозволяючи собі розглядати річ без фотографії, лінійки й чужого скла між ними. Тепер не треба було доводити, що вона її впізнає, перелічувати прикмети, шукати схожий зразок у каталозі. Усе знову було перед нею, як колись під робочою лампою. Те, що для чужих лишалося цінним предметом і речовим доказом, для неї знову ставало бабусиною річчю, у якої можна вчитися. Віктор отримав за неї сорок п’ять тисяч і не зрозумів, що ця крадіжка лишить документальний слід і допоможе викрити обман із будинком.
У серпні Марина купила бабусину хату. Після смерті Анни Миколаївни вона дісталася дальній рідні, правила за дачу, потім занепала і два роки стояла з оголошенням про продаж. Невелика, з п’ятьма вікнами, міцним зрубом і цілим дахом. Піч потребувала ремонту, але це був саме ремонт, який можна було зробити в наявній хаті.
Цього разу Марина оглядала її з оцінювачем і фахівцем районної адміністрації. Перевірила реєстр, потім книгу обліку господарств. Переконалася, що і за документами, і за висновком фахівців купує житло, придатне для проживання. Отримала довідки й копії. Заяву про витрачання коштів подала тільки після цих перевірок.
Сертифіката майже вистачило: бракувало одинадцяти тисяч, і вона додала їх із заробленого нічною вишивкою. За місяць оформила частки. Соні — чверть, Колі — чверть. Павлові теж дісталася чверть: шлюб іще не було розірвано, зобов’язання стосувалося і чоловіка. Ірина Михайлівна порадила не намагатися обійти цю умову. Марина її виконала.
Розлучилися в жовтні. Павло приїхав підписати документи. У судовому коридорі спитав, чи хороший дістався будинок.
— Хороший.
— Ну, слава богу.
Більше говорити не було про що. Аліменти він переказував щомісяця, вчасно, без нагадувань. Марина цього не заперечувала. Ту частину турботи про дітей, яка виражалася точним платежем у призначений строк, Павло виконував…
