Павло озвався в середині вересня. Подзвонив зі станції й спитав, куди тепер їхати. Марина назвала Танину адресу.
Він увійшов засмаглий, кремезний, у нових кросівках. У руках тримав великий пакет із дитячого магазину. На порозі зупинився: подивився на маленького сина, на Соню, яка сховалася за матір, на диван, де його дружина жила вже третій місяць. Звичайне сімейне повернення не складалося. Тут усе було чужим, крім людей, до яких він приїхав надто пізно.
— Привіт.
Марина відповіла. Павло поставив пакет, опустився на край дивана й довго тер обличчя долонями.
— Я знаю, що сталося. Слідчий мені дзвонив.
Вона чекала. Він підвів голову:
— Забери заяву, Марино.
Здавалося, до цих слів вона підготувалася ще після розмови зі Златою. Але підготуватися до думки й почути прохання від власного чоловіка виявилося різним. У грудях боляче стислося, ніби він прийшов лише для того, щоб повторити всі попередні відмови однією короткою фразою.
— Що ти сказав?
— Забери. Дядька посадять. Матір теж. Їй шістдесят один, вона цього не переживе.
— Вона взяла гроші, призначені онукам.
— Це моя мати!
— А я тобі дружина. Соня й Коля — твої діти.
Марині доводилося стежити за голосом, щоб не зірватися. Вона нагадала, що ще в липні розповіла Павлові і про хату, і про знайдені документи. Він знав уже давно, але приїхав лише тепер, коли матір викликали на допит. Не тоді, коли вагітній дружині не було де жити. Не тому, що новонароджений син опинився в чужому домі.
Павло схопився.
— Ти все вивертаєш!
— Я кажу, як було.
— Хочеш мою сім’ю знищити?
Марина показала на ліжечко.
— Подивися на свою сім’ю. Йому три тижні. Він тут.
Павло замовк. Марина бачила його внутрішню боротьбу й те, як він усе-таки схиляється до звичного рішення. Заговорив він знову про свекрушину обіцянку.
— Мати сказала, все повернуть. Справжній дім тобі куплять. Вона продасть студію й знайде в селі хороший. Тільки папери забери. Вона пообіцяла.
— У квітні вона вже обіцяла дім. Із новим дахом.
— Марино…
— Ні.
Павло постояв, потім підняв свою сумку.
— Якщо так, я тебе не знаю.
— Значить, справді не знаєш.
Уже з порога він обернувся й спитав, як назвали сина. Марина відповіла: Микола. Павло кивнув і зачинив двері. Розмови, якої їй колись так хотілося, знову не сталося.
Соня підійшла, притулилася до матері боком.
— Тато тепер зовсім не прийде?
— Не знаю, моя хороша.
Марина гладила її по волоссю й не вигадувала обіцянок. Уночі, сидячи біля ліжечка, думала, що важче вже бути не може. В одному вона мала рацію: нових ударів такого самого штибу більше не було. Але полегшення прийшло далеко не відразу.
Осінь і зима минули важко. Для допомоги за новим місцем потрібна була реєстрація, а оформити її в купленій будівлі було не можна. Таня тимчасово зареєструвала Марину в себе. Довідки затримувалися, і перші виплати вдалося отримати лише в листопаді: спочатку одноразову після пологів, потім щомісячну.
Це були невеликі гроші. Однак тепер вони з’являлися не як позичка, за яку треба вибачатися, і не як допомога людини, здатної завтра вигнати тебе. Марина могла розраховувати бодай на цю суму. Усе інше доводилося знову заробляти руками.
Першою роботою стала обіцяна хустка для Златиної онуки. Марина шила сорок днів, уночі, коли Коля засинав. Отримавши п’ять тисяч у найтяжчий час, вона не попросила доплати, хоч готова річ коштувала тридцять тисяч.
Злата розгорнула хустку на столі, провела рукою по вишивці й подивилася на Марину.
— Зовсім ти себе не бережеш. Дурна.
— Не дурна, а чесна.
Червоні ромби, чорні гачки, вузька смуга старого візерунка. Такий узор у їхньому селі майже вісімдесят років ніхто не шив. Злата розглядала роботу вже мовчки, без спроб знову вичитувати Марину за невигідний розрахунок. Тут було надто добре видно, за що цінують ручне ремесло.
— А ще таке візьмешся робити?
— Візьмуся.
— Для весіль?
— Для будь-яких.
— Весіль у нас вистачає. І за хорошу роботу платять, не як твої музеї.
Так з’явилися постійні замовники. Спочатку через знайомих Злати, потім із сіл, а далі й з обласного центру. Потрібні були хустки, сорочки, нагрудні прикраси — речі для людей, які збиралися носити їх на власних святах. Марина більше не залежала тільки від музейних заявок і фінансування ансамблів.
Вона годувала Колю о третій і о шостій ранку, водила Соню в садок через пів села, знову сідала до лампи. Раз на два тижні їздила в районний центр до Ірини Михайлівни. Судова справа рухалася повільно, і робота не позбавляла тривоги, але повертала відчуття, що Марина вміє робити щось корисне і за це, як і раніше, готові платити.
Позов прийняли у вересні. Таня позичила решту на судовий збір, а Ірина Михайлівна погодилася на половину звичайного гонорару.
— Розрахуєтеся після перемоги. Якщо не виграємо, значить, я своєї роботи не зробила.
Відповідачем був Віктор Степанович Бондар. За клопотанням до справи залучили й Галину Степанівну Коваль, яка діяла в інтересах продавця. Вимоги лишалися тими самими, які обговорювали влітку: визнати угоду недійсною, розглянути істотну оману та її удаваний характер. Повернути продавцеві будинок, стягнути гроші на користь фонду, відновити можливість Марини використати сертифікат.
На перше засідання Галина Степанівна прийшла в новому пальті й з адвокатом. Говорила твердо, звичним голосом. Ніхто не змушував невістку купувати, ніхто не підміняв об’єкт. На фотографіях було село. Що підписала, те й отримала.
Суддя зазирнула в договір.
— Покупець підтверджує, що оглянув об’єкт.
— Підтверджує на папері, — відповіла Ірина Михайлівна. — Але угоду оформляли далеко звідси. Марина в той період залишалася за місцем проживання, спостерігалася в консультації. Долучаємо медичну карту.
— Але оглянути будинок до угоди вона могла.
— Могла, — погодилася Ірина Михайлівна. — У цьому й полягає її помилка. Але давайте розберемося, що їй продали під виглядом житла.
Ірина Михайлівна розклала документи. Акт комісії про непридатність, припинення електропостачання, відомості про прибраний стовп. Припис продавцеві й повідомлення про вручення. Тут уже не лишалося місця для твердження, ніби Віктор не підозрював про стан своєї власності.
— Покупчині було потрібне житло для родини. Продавець знав, що передає під цим виглядом будівлю під знесення. Придатність для постійного проживання була головною умовою, заради якої використали цільові кошти.
Адвокат відповідачів назвав придатність оціночним поняттям. Тоді юристка подала жовтневі знімки судового експерта: розкритий дах, зниклий нижній вінець, провалені дошки, розібрана піч. Марина дивилася на фотографії вже без колишнього заціпеніння. Тепер побачене нею біля яру могли розглянути й інші.
У залі стало тихо. Галина Степанівна не витримала:
— Але ж вона підписала, що її все влаштовує! Сама погодилася, які тепер до нас претензії?
Суддя підвела погляд.
— Я чула цей довід. Ви повторюєте його вже втретє. Від підпису покупця аварійна будівля придатним житлом не стає. Стан об’єкта встановлюють за фактами…
