Жінку охопив гнів на невідомого мучителя. А поруч із гнівом було співчуття, від якого боляче ставало дивитися на довірливо витягнуті лапи. Вуглик спав і не знав, що видав їй своє минуле. Ніна подумки пообіцяла йому зробити все, щоб тут це минуле перестало керувати кожним його рухом. Поки що більшого вона не могла.
Наприкінці першого місяця їхнього спільного життя сталося те, чого вона давно чекала. Раннього суботнього ранку Ніна пила чай, а Вуглик зупинився біля входу на кухню. Він не ховався за одвірком, просто сидів і дивився на неї. Жінка повільно поставила чашку, опустила праву руку на коліно долонею догори й відвернулася до вікна.
Вона нічого не пропонувала йому словами. Рука лишалася нерухомою й відкритою, а підійти чи піти він міг сам. Вуглик зробив крок, завмер, потім іще трохи скоротив відстань. Ніна чула тільки власне дихання: кіт рухався беззвучно.
Нарешті він опинився біля її ніг. Витягнув шию до відкритої долоні, обережно понюхав пальці. Вуса залоскотали шкіру. Ніна боялася ворухнутися. Усі тижні чекання вмістилися для неї в цей короткий дотик: тепер він уперше сам обрав наблизитися до людської руки.
Вона дивилася в бік вікна, лишаючи йому можливість дослідити її пальці без зустрічного руху. Зараз не можна було квапити навіть найменшу ласку. Між витягнутою шиєю кота й нерухомою долонею трималася крихка згода: він перевіряє, вона чекає. Ніна майже не дихала, відчуваючи дотик вусів виразніше за все інше в кімнаті. Ні слова, ні погладжування поки не було потрібно…
