За наступні три тижні замети піднялися мало не до самих вікон. Морози міцнішали, а життя всередині дому, навпаки, потроху відтаювало. Ніна трималася звичного розпорядку: ранній підйом, піч, їжа, в’язання. Усе відбувалося спокійно, без окриків і раптових рухів. Білі тканини більше не траплялися котові на очі.
Вуглик почав виходити зі спальні вдень. Спершу добирався лише до коридору й звідти, із сутінку, спостерігав за господинею на кухні. Згодом наважився зайти до вітальні. Просто до Ніни він не йшов: вмощувався за важким старим диваном, звідки було видно кімнату й вхідні двері. Тут можна було стежити за всім, залишаючись під прикриттям меблів.
Жінка ніби не помічала його вилазок. Продовжувала читати або слухати тихе бурмотіння радіоприймача. Не оберталася на кожен шурхіт, не кликала до себе, не намагалася закріпити успіх дотиком. Якщо кіт обрав куток за диваном, значить, поки що йому було зручно там. Її завдання полягало в тому, щоб цей вибір нічого йому не коштував.
Помалу Вуглик перебрався на вовняний килим. Між ним і кріслом ще лишалося три метри. Навіть лежачи, він був готовий схопитися, але погляд уже змінювався: замість беззвітного жаху з’явилася насторожена цікавість. Він і далі стежив за Ніною, однак тепер інколи просто дивився, не чекаючи нападу щосекунди.
Від сховку за диваном до відкритого килима було недалеко, але для нього ця відстань виявилася важливішою за розміри всієї кімнати. Тут меблі вже не закривали його від людини. Доводилося довіряти тому, що Ніна залишиться в кріслі, продовжить читати й не скористається його близькістю. А жінка дозволяла цій новій звичці складатися без втручання. Не скорочувала за нього тих трьох метрів, що лишалися, хоч як їй хотілося вже простягнути руку.
Одного вечора піч так добре прогріла вітальню, що кіт розімлів на килимі. Довгі лапи витягнулися, тіло перевернулося, і Вуглик заснув на спині. Ніна відклала книжку. Уперше за весь час він спав перед нею, відкривши живіт і переставши пильнувати власну безпеку.
Світло вогню лягло на шерсть, і жінка помітила, як нерівно вона росте. На животі й боках були лисини. Ніна придивилася уважніше й розрізнила під рідкою шерстю десятки старих глибоких рубців. Одні перетиналися, інші лишали гладенькі безволосі ділянки шкіри. Ці плями нагадували опіки; видовжені сліди на боках — удари чимось важким.
Вона дивилася на сплячого кота, стискаючи кулаки. Звичайною бійкою таку картину не пояснити. На переконання Ніни, це були не котячі кігті й не сліди нападу собаки. Вуглика мучила людина, і мучила довго. Тепер його лють біля ґрат виглядала інакше: він намагався не підпустити до себе того, хто знову зробить боляче…
